ЕПІЛОГ. Show must go on

Ось вже скоро і кінець шоу.

Скоро, скоро оплески, і отой вереск фенів, і квіти, і обнімашки на камеру, і...

Чи зробиш те, що задумала? Чи вистачить тебе ще й на це?

Так, авжеж, одразу почнеться казна що, - але то вже все рівно. Не в тім справа, геть не в тім, а тому, що...

Яка ж вона гарна. Безсоромна, гола прямо на сцені... і капець яка гарна.

Бо молода. І таланюща. І просто гарна. Навіть отака. Чи ні - саме така. Оце й є її неповторний образ. Таких більш немає, як вона. Вона на моєму місці, але вона одна така.

Саме тому я й тут. Ну? Час вже готуватись - шоу скоро скінчиться, маєш бути готовою...

Чи все ж таки ні?

На темній сцені непорушно стояла біла, в мармурових розпливах статуя з лисою головою, вкрита напівпрозорим драпуванням. Скульптор натхненно рухався навколо статуї, ніжно й вимогливо її торкався , надаючи кам’яному тілу потрібної пози.

І ось коли поза була близька абсолютної довершеності, статуя поволі почала рухатися сама. Здивований скульптор спершу відсахнувся від неї, потім наблизився знову, – а вона намагалася мавпувати його рухи вповільнено, долаючи силу каменю, іще не віджиту в собі.

Чимдалі рухи її робилися граційніші, стримкіші, жести набували пристрастності: статуя ставала живим відзеркаленням свого творця. Певний час вона й він рухалися наче по різні боки дзеркала, але скульптор прагнув наблизитися до свого творіння крізь уявну межу. Йому це не вдавалося, вони танцювали поодинці, напруження щохвилини збільшувалося – і ось нарешті він метнувся до неї, пробиваючи невидимий бар’єр, і рухи зляканої статуї змінилися разом із музикою: жорсткі ритми зламали пливку пластику, і тепер статуя билася в скаженому танці, вислизаючи з обійм скульптора. Цей двобій тривав довго, напруження зросло до максимуму, – аж поки статуя не стала на весь зріст спиною до глядача, не скинула з себе драпування, відкривши оголене мармурове тіло, й не стала здирати клаптями з себе фарбу.

Під нею відкривалася жива шкіра.

Лунали несамовиті акорди, з кожним із них клапті відлітали від тіла, що мерехтіло шокуючою звабливою красою в напівтемряві сцени; скульптор намагався ловити їх, але вони відлітали, кружляючи по вітру, до залу, наче сніжинки. Колишня статуя здерла останній клапоть з ноги – і ось вона вже не статуя, а жива дівчина, повністю оголена на очах всього залу. Скульптор накинув на неї напівпрозорі тканини – і його творіння, вкрай здивоване своїм перевтіленням, злилося в плавких рухах із ним. Почався парний танець. Рожеве тіло дівчини просвічувало крізь тканини, але так, що погляд не встигав зачепити жодної сороміцької деталі серед стрімких рухів. Темп зростав, і захопленому залу здавалося, що два тіла злилися в польоті серед темряви...

Лише двоє в залі, мабуть, не поділяли цього захоплення.

Один з них був репортером, що азартно полював на вдалі кадри. Він стежив у видошукач за танцюючою парою, припавши до своєї довжезної дриняки, наче справдешній мисливець до рушниці. Інколи він повертався до залу, в блискавках підсвітки вихоплюючи обличчя глядачів.

Особливо його цікавило одне обличчя – досить вже зрілої, хоча й вродливої чорнявої жінки. Вона дивилася на танцюристів з невимовним виразом на обличчі, де пополовині було намішано й подиву, і заздрощів. Здавалося, що вона, наче Медуза Горгона, хоче вбити артистів поглядом... Але раптом глядачка підхопилася та, проштовхуючись крізь числені коліна, рушила до виходу. Висмикнувшись з рядів, вона знервовано побігла до дверей, що вели у вестибюль, та зникла в них.

Репортер стрелив їй навздогін канонадою кадрів, потім перемкнувся на танцюристів – і, коли зал шаленів у овації, задоволено крякав, переглядаючи знімки на камері. Авжеж, репортаж з віденської прем’єри Шоко-шоу “Пігмаліон та Галатея” вдався на славу...

Інколи він поглядав у зал. Десь там сиділа людина, яка цікавила його більше за всі репортажі на землі. Репортер знав, що вона його бачить, і подекуди махав їй рукою.

Та людина й справді бачила його. Але не махала йому у відповідь.

– Як добре, що я тебе знайшов, – шепотіла їй інша людина. З чорнявим волоссям та ніжним голосом. – Мабуть це знак...

– Ви плутаєте мене з кимось!

– Твою лису маківку ні з ким не переплутаєш...

І, хоча ця друга людина явно обізналася, перша не дуже й сперечалася з нею. Мабуть, тому, що їй чомусь хотілося й далі слухати цей улесливий голос, який наче ніжно обгортав її тіло, прослизаючи під одяг...