36. Яна. Стась

Поволі, наче весь світ навколо завмер у млосній солодкості разом із її тілом, Яна виплила надвір.

Те, що відбулося щойно, можна було б назвати святом виписки з лікарні. Чи святом прощення. Чи святом правильного вибору. Чи святом тіла. Чи просто святом. Просто яскравим щасливим святом, що змагалося в яскравості з близьким Новим роком (втім, Новий рік буде в них іще яскравіший та щасливіший).

І це свято тривало. Воно сиділо в розніженному тілі, вдоволеному до останньої клітини, і вповільняло все – і рухи, і все навколишнє життя, і самий плин часу. Нехай увесь світ зачекає, поки мені так втішно й щасливо, – співало Янине тіло, націловане й нагодоване пестощами до несхочу, – нехай кожна мить завмре, і я купатимся в ній, в застиглій патоці часу...

– ...Га? Що?

Звуки іззовні плинули до неї крізь солодку заслону, в'язли в ній, наче мухи, і не всі долітали до вуха...

– Дєвушк! Закурить буде?

Бомж. Чи просто алкаш. Зморщений, буряковоносий, мабуть що смердючий – на холоді не чути, але ж…

– Не курю, – стримано кинула Яна, крокуючи швидше. Очі зачепили сумну посмішку бомжа – а що ж ти могла ще сказати, мовляв.

Бог із ним. І взагалі – сьогодні всім має бути добре. Сьогодні всім має бути так, як мені. Куплю йому цигарок, раптом вирішила Яна. Ніколи не купляла, соромно буде… ну нічого. Сьогодні – то нічого. Боже, ну як же ж гарно жити на світі…

– …Га?

Знов гукнули?

Бомж?

Чи почулося?

Щойно Яна рушила далі – до неї долетіло чітке:

– Ти шо, обкурена?

Як дивно люди розмовляють, думала Яна. Наче ним не так само добре, як і мені. І який знайомий голос...

– Яно!

Вона зупинилася, бо перед нею виросла постать.

Чоловіча.

Знайома.

– Ста-ась? – здивувалася Яна.

– Дякую, що впізнала. Гукаю-гукаю тебе – не чуєш, не бачиш. Я вже для тебе прозорий, так?

– Пробач, я замислилася.

– Про що? Хто з нас краще трахається?

– Ста-асю,– скривилася Яна.

– Що «Ста-асю»?!

– Ну ми ж з тобою вже все обговорили. Пробач, я погано вчинила, я знаю. Пробач іще раз. Але я не можу інакше. Ось просто не можу.

– І ти думаєш, що оціми твоїми «пробач» усе виправиш?

Треба назад, думала Яна. Треба до Віктора. Ось просто зараз.

Але ж я вийшла за його улюбленою кавою – і повернуся з нічим? Ще й розкажу про Стася, і він хвилюватиметься, а може, ще й сам полізе надвір...

Е ні. Хіба я малеча якась?

– Стасю, я прошу тебе, – Яна спробувала відсунути його. – У нас уже все. Розумієш, все. Ну пусти мене!..

– Куди? Ще одного папіка шукать?

– Стась!

– Ась? – він глузливо повернувся до неї вухом.

– Ти дурний щи шо?

– Не чую!

– Дурний, кажу?

– Не чую!

– Ти хіба дебіл?! – голосно вигукнула Яна.

– Як ти мене назвала?

– Як заслужив, так і назвала!

Яна набрала повітря, щоб іще щось вигукнути, але не встигла: злий, точно розрахований удар в обличчя збив її з ніг. Вона заверещала і впала.

– То я дебіл, так? – казав Стас, наступаючи на неї. – То може, шлюха теж я? – і вдарив її, лежачу. На Яниному обличчі проступив синець. Она знов заверещала та, приловчившись, врізала йому ногою по яйцях. Стась зігнувся від болю, а Яна борсалася, намагаючись підвестися й втекти, але на слизькому асфальті, вкритому передноворічною ожеледицею, то було важко, і в неї весь час роз’їжджалися ноги. З перекошеним обличчям Стас підсунувся до неї та мовчки, нічого не говорячи, став бити Яну руками ї ногами.

Вона обернулася на суцільний клубок жаху, болю та вереску й не помітила, коли до Стася хтось підійшов зі спини та зробив щось таке, від чого страшні удари вщухли. Вона навіть не помітила, що вже не б’ють, і каталася по асфальту, прикриваючи обличчя. І лише згодом наважилася відкрити запливле кров’ю око.

Стася не було. Віддалік чулися його матюки, і Яна, тремтячи від болю, повернулася на голос.

Стась так само, як щойно вона, закривався руками – а на нього сипалися удари метлою, що їх наносив той самий дідуган з червоним носом. Та то ж не бомж, то двірник, запізно втямила вона. Він орудував своїм інструментом, наче майстер кунг-фу, і Стась навіть не намагався оборонятися, а тупо тікав до свого мотоциклу, марно відхиляючись від ударів.

Повітря розітнув рик мотору, змішавшись із матюгами Стася. Дід приштампував ще декілька бельбахів йому по спині – і той вилетів, наче скажений, по ожеледиці на трасу.

Наче в кіно, Яна бачила, як мотоцикл веде вбік, як Стась намагається вирулити у поток машин, – але все одно його притягує, наче магнітом, до самосвалу з якимось гноєм, як він врізається йому в зад, вилітає з мотоциклу, перекидається в повітрі, наче справдешній акробат, плюхається прямісінько у гній, занурюється в нього з головою й отак їде далі в кузові самосвалу, борсаючись у гної, – а мотоцикл його валяється ламаною грудою на асфальті та раптом вибухає високим факелом. Найближча машина ледь не в’їхала у вогонь, зарипіла гальмами, звертаючи на узбіччя, і застигла в сантиметрі від дорожнього стовпу. Самосвал зі Стасем, зваляним у гної, вже зник з очей, увозячи його в якісь далекі краї...

– Як ти? Де болить? Зараз швидка приїде, не хвилюйся, – метушився дід навколо Яни.

Я так і не купила йому цигарок, встигла подумати вона – і відключилася.