35. Леся. Знов Відень

І знов усе по другому колі – термінали, табло, черги, натовпи... Знов чортішо з її фоткою на контролі, знов прискіплива паспортистка (куплю вже перуку у Відні, подумала Леся, згадала чорнявенького й смикнулася), знов ніякові натяки на її неіснуючу хворобу... Не захворіти б і насправді, гадала Леся, тьху-тьху-тьху. Цього разу вона була така квола, що повірити, мабуть, в її хворобу було легше, ніж в те, що вона терорист чи наркокур'єр, тому Леся потрапила до залу очікування, не встигнувши відчути ніяких емоцій.

Та й взагалі всі емоції та бажання вичерпалися, лишилося тільки одне-єдине бажання – спати. Аби не прогавити рейс, Леся ходила вздовж рядів, наче тигриця по клітці, і потім трималася за огорожу, аби не впасти млявим мішком просто у черзі на літак... Дошкандибавши до свого місця, вона вимкнула телефон, пристібнула ремінь та шубовснула у сон, встигнувши подумати – «я вже звикла до літаків, як до маршруток...»

***

Прокинулася вона знову після посадки, – точніше, її розштовхали (а так спала б іще добу). Що таке? – смикнулася сонна Леся. Рейс відмінили? Нікуди не летимо?

І не відразу втямила, що вже прилетіли, і за ілюмінатором ніякий не Бориспіль.

Сьома ранку. Знов Відень. Знов темний чужий (хоча вже й не такий чужий) Відень, і знов вона сама у ньому. І знов у неї є діло.

Ось тільки це діло не таке, геть не таке, як півроку тому.

Детектив, насміхалася Леся над собою. Приватне розслідування, суперагент Лада прибув у місто. Хоча зараз вона вже не Лада. І не Леся. Не Лада і не Леся, а Лися. Хе.

Телефон бомбувала мама (ох ти ж моя рання пташечко). Вчора Леся їй збрехала, що втомилася й лишилась на ніч у готелі біля аеропорту. Про її мотанину туди-сюди не слід було й заїкатися: то ж стільки грошей коту під хвіст! На такий стрес мама вже точно не заслужила...

Леся вийшла на своїй («своїй», хе-хе) станції метро та повільно йшла «до себе». Ключи від квартири в неї були, до речі, можна зайти й трохи поспати... Але це потім. Все потім. Спершу – головне. Бо не можна так – жити й не знати. Вона мусить знати. Вона...

– О-о! Моя солоденька! – пролунав знайомий голос.

Леся заклякла, почервонівши до самого шлунку, та підняла погляд.

Ну авжеж. Він.

Чорнявий Штефі, котрий цілу вічність тому (а насправді вчора) прямо на підлозі...

Ні. Ні.

– Привіт-привіт, – видала йому Леся вимучену посмішку. – Як справи? Я зараз дуже...

– Я такий радий, що тебе зустрів! Якраз іду до себе. Може, зайдеш?

– Вибач, але я дуже... – хотіла був мовити Леся, але той провадив далі:

– Це добрий знак! Він означає, що день теж буде добрим! Я так шкодував, що ти тоді втекла й не залишила жодних контактів... Все ж таки є Бог на землі!

Він нікуди силоміць не тягнув Лесю, навіть не торкався її – просто лагідно промовляв до неї та поглядав ніжно, наче на дитину, – але дивна річ: Лесю чимдалі все дужче охоплював якийсь дурман, якась м'ятна млявість по всьому тілу, яке вже зготувалося йти зі Штефі. Підлога, згадала Леся, холодна ламінатна підлога, що гойдається туди-сюди... чи то Леся гойдається, стоячи рачки, бо...

Нерви охопив такий солодкий жах, що Леся ледь не застогнала.

– Як добре, що я тебе зустрів! – повторював Штефі. І сяяв увесь, від рудої маківки до блискавок на куртці. Леся раптом зрозуміла, що зійшло сонце й навколо напрочуд гарний золотистий світанок. – Ти Лесья, так? Ти русіш?

– Україніш, – поправила його Леся, йдучи з ним. («Куди я йду? Що я роблю?..»)

– О! О! Ми тобі трошки й голову підголимо. Бо, як не хочеш відрощувати, це слід робити кожного дня.

Леся одразу уявила ніжні мазки білосніжного крему, яким вкриється її голова, млосні дотики станку, що ковзатиме по ній...

«Так ось що таке метелики в животі», думала вона, хитаючись від солодкого, нестерпно солодкого жаху, що скував їй тіло, яке йшло за Штефі, наче зомбі. Але ж я не буду, переконувала вона себе, не буду цього разу, тоді я засмучена була, дурна... та й зараз дурна...

– Ласкаво прошу, – він впустив її до перукарні. – Чаю, кави? Сідай, зараз займемося твоєю головою.

Леся сіла у крісло, і він раптом шуснув до неї та поцілував довгим поцілунком у губи, смакуючи їх, наче льодяник. Так само як вчора вона його… Млосний паморочливий поцілунок, що застигнув Лесю зненацька – беззахисною й нездатною на спротив... чи, навпаки, готовою саме до цього?

Солодкий жах підтопив ще глибше, холодячи тіло зсередини...

– Яка ти ніжна. А ну ж бо... – він намилив їй голову та став голити, час від часу цілуючи так само в губи. Леся стікала з крісла мильною калюжкою, схожою на отой вершковий крем, що обгортав її маківку, рожеву, наче в немовляти...

Вона оговталася, лише коли втямила, що ніжна вимоглива рука тягне її туди, до тих дверей. Отуди, де було вперед-назад, вперед-назад. Ось і ламінатна підлога, і...

– Мені треба в туалет, – прошепотіла Леся між поцілунками.

– Так, звичайно. Чекатиму на тебе тут.

Вона вислизнула з кімнати, щільно притулила двері, грюкнула защіпкою туалету, аби він чув; крадькома повернулася до одягу, не дихаючи, натягнула куртку та капелюха – і дременула геть, увімкнувши весь свій аварійний танцювальний резерв енергії.

Отямилася Леся лише за два квартали. Ніхто не гнався за нею. Ніколи не ходити цією вулицею, товбичила собі вона, прямуючи до Шокового будинку. Ніколи. Нізащо.

Метелики в животі наче вщухли – біг вгамував їх, чи стрес, чи хтозна, що воно таке було. Може, той Штефі чаклує? Чи знається на гіпнозі?.. Проте Леся гнала геть від себе думки на цю тему: ось вже просто перед нею був той самий будинок, і в ньому – той самий паркінг.

Леся хотіла задати одне-єдине питання.

Одній-єдиній людині.

Паркувальнику Ахмиру, від якого зараз залежало все. Вся Лесина кар'єра, все особисте життя... та й взагалі. Страшно й поміркувати, скільки всяких найголовніших речей зараз залежало від того, що зараз скаже їй зі своїм фірмовим акцентом «васточній чілавек» Ахмир.