– Де? В якій палаті?
– Не знаю... десь у кардіології...
– “Не знаю, не знаю...” А хто знає?
– Ну... може, ви пустіть... а я подивлюсь...
– Щас! Оце ще будеш мені ходить по палатах! Хвамілію кажи, – лікарняна бабця сіла за свої папери.
– Приходнюк Віктор.
– А ти йому хто будеш? Донька?
– Еее... так, донька, – закивала Яна.
– Приходнюк, Приходнюк... Сорок п’ять років? Є такий, в сьомій палаті... Приходь завтра з сьомої до дев’ятої ранку.
– А... а сьогодні...
– Ти глуха чи шо? Тобі нормально кажуть, коли в нас години прийому.
– А... ось я йому принесла...
– Як принесла, так і назад віднесеш. Все, давай. Давай-давай! Чо тут стояти, заразу розносити!
– Яку заразу, бабусю?! Я здорова...
– Ага, така здорова, що й полисіла вся, прости Господи. Давай звідсіля, кажу!
Пригнічена Яна відійшла, набираючи Віктора.
– Тут мене не пускають, – скаржилася вона. – Ну, на вахті... Що? Вона у вас?! А як вона пройшла?! Не знаю. Не пускають, і все. Виганяє осьо. Каже – “давай йди звідси, заразу не рознось”. Не знаю я... Почекати? Добре. Тільки я не зна...
Яна відняла телефон від вуха – діалог перервався.
Кривлячись на бабцю, вона відійшла поближче до виходу и стала там чекати сама не знаючи на що. Бабця поглядала на неї, але не виступала.
За кілька хвилин почувся гнусавий та, як здалося Яні, сердитий дзвінок. Старий кнопочний телефон. Бабкофон.
– Гальо! – лунав у вестибюлі рипучий голос. – Шо значить скандалить? Яке самоуправство! Прийшла тут, думає, шо вона цей... Степанівна сказала? Ну, то як Степанівна сказала, то вже... Я пойняла. Пойняла. Добренько. Пойняла, кажу! Хватить! Та шо ти мені оцей! Пока! Іди вже! Іди, чи глуха? – Яна не відразу втямила, що це їй. – Через вас мені ще оце виговором грозять! Вумні сильно! Іди, шоб я тебе не бачила!..
Яна вбігла по довгих сходинках, вирішивши не розпитувати, де тут ота сьома палата. Сама знайде. І справді, за кілька хвилин вона увійшла у двері з цифрою 7, побачивши за ними Віктора у ліжку, та поруч із ним – свою маму.
– Ти ж тільки не нервуй, синку, – вмовляла вона його. – Бо тобі не можна. Я тут порядок навела й ще наведу, коли треба. Ач які! Вумні сильно. Ти, головне, їж, аби сила йшла. На курагу нажимай, від кураги ото сама сила йде до серця. А то шо це ти удумав? Ти нужний нам... а з Янкою я ще побалакаю. Побалакаю, побалакаю... не треба? Чого це не треба? Шо ж вона таке витворяє? Заколєбала отим Стасем, я вибачаюсь, таке ж чувирло невмите, шо на пику, шо на гроші, шо на мозги – ні того, ні другого, ні третього нема. Не треба нам таких! Я тебе, Вітюню, дуже поважаю, ото шоб ти знав. Їж, поправляйся, а з Янкою я побалакаю по понятіях... не треба? Ну, не треба то й не треба. А де ж то вона? Казали – впустять, а немає...
– Тут я, – тужливо відгукнулася Яна, входячи до палати. – Мамо, ти як сюди...
– О! І вона тобі приперла! Ну, то ж голодний не будеш! А як же ж? – артистично банькалась вона на Яну. – Як же ж я можу хорошу людину не піддержать, коли ти цей... витворяєш не пойми шо? Ну, іще побалакаємо... добре, добре. Ти, головне, не хвилюйся, Вітюнь. Ось ми тут, з тобою, хороші люди, і Бог із нами, а на все остальне забий, як то кажуть. Егежбоньки? Ну отак. Все! Побігла! Побігла!..
***
Яна присіла до краю койки.
Після мами панувала тиша, в якій було абсолютно незрозуміло, що й як говорити. Більш того, було незрозуміло, куди і як дивитися, куди дівати руки, ставити ноги, навіть як дихати...
Кілька напружених секунд Яна сиділа, дивлячись у підлогу.
Потом із хрипом ковтнула повітря, розвернулася до Віктора...
– Пробачте...
– Дякую... – пролунало одночасно.
Яна витріщилась.
– За що дя...
– Все норма... – знову мовили одночасно два роти.
Яна проти волі розсміялася. Посміхнувся і Віктор.
Це вже було неможливо витримати, і вона із плачем кинулася до нього.
– Пробачте... проба... – бухтіла вона крізь сльози. Віктор гладив її по плечах і по спині.
– Ти ж повернулася? – про всяк випадок спитався він. Яна відсахнулась.
– Я ніколи і нікуди від вас не піду тепер! – хрипко промовила вона. – То... то мене біс попутав. Пробаааа... – знов розплилася вона, і знову Віктор її гладив. – Я... я... я маю дещо вам розповісти, – почала вона, коли трохи заспокоілася. – Дещо жахливе... про себе...
– Я все знаю, – кивнув Віктор.
– Я... справа в тому... Що? Що ви знаєте?!
– Все.
– І про...
– І про намальовані синці, і про твоє парі, і про Стася – що він був першим у тебе. Все знаю і зовсім тебе не засудж...
– Хто ж вам розказав?
– Твоя мама.
– Мама?!
– Не лютуй тільки...
– Оце вона сюди приперлася, аби мене...
– Ні. Не сьогодні. То було ще тоді, коли... одним словом, того вечора, коли ти так вчасно прийшла до мене. Я навіть не закрив тоді за нею двері.
Яна дивилася на нього, стиснувши губи. Її лиса голова, здавалося, кипить й от-от вибухне. “То не я прийшла”, застигло в неї на губах, але вона знала, що це не можна говорити.
– Не смій з нею лаятись, – звів брови Віктор. – Чула?
– То ж ви через неї...
– Так, закрили тему. Досить! Мені не можна хвилюватися, тож я маю право на невеличкий шантаж. Вже й так полаялися з усіма, з ким можна.
– А з ким іще? – незграбно вирулила Яна.
– Ну... Ти ж в курсі, що ти вже не обличчя бренду? Та й я не їхній фотограф. Представники дали нам від ворот поворот.
– Що?!..
– Може, то й на краще. З коледжем своїм розберешся... в тебе там все зовсім сумно, так? Та й волосся вже час відпускати. Спробувати прийнаймні...
Віктор посміхався, і Яна вдячно посміхалася йому. Вони теревенили й теревенили про те й се, наче не бачилися довгі роки. Потім Віктор притягнув її цілуватися, а вона сто разів спитала – “вам точно можна?”, але не встояла, звісно, і діло ледь не дішло до того, чого точно вже не можна в лікарнях.
#2205 в Жіночий роман
#9755 в Любовні романи
#3781 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 01.03.2021