Скільки було сил, вона перехопила собі дихалку, аби крик не вирвався з горлянки. Ледь не посинівши (аж очі вилупились), вона все ж таки втрималась, стуливши собі рота руками, та поволі, намагаючись крастися нечутно, підійшла до фігури, яка височила на краю вікна.
Це був чоловік, що закляк у згорбленій позі. Під його поглядом зяяло нічне море вогнів, котре щойно так налякало Лесю. Намагаючись стати невидимою, вона підкралася до нього, зготувалася, розставивши пальці в хапалку, сказала собі “три, чотири” – і миттєво, як кобра в стрибку, вхопила чоловіка за куртку, з силою смикнувши на себе.
Пролунав подвійний зойк – рясне басовите “ГАААА!” і Лесин вереск, – змішавшись із хряскотом столу, який полетів шкереберть разом із самогубцею прямо на Лесю. Всі повалилися жужмом на підлогу – і вона, і чолов’яга на неї, і стіл на них обох, – точніше, уламки столу, бо він розпався на складові, не витримавши такого випробування.
Чолов’яга, невпинно волаючи, громадився на Лесі. Важив він чимало, тому Леся, приловчившись, вислизнула з-під нього, блиснувши лисою маківкою в місячному відсвіті (капелюх злетів у падінні).
Врятований раптом перестав волати.
– Ти повернулася, – прохрипіли губи, складені в химерну посмішку.
Леся тільки хотіла щось мовити, як його очі закотилися, а голова цокнулася о підлогу.
– Еее, – вона струснула дядька (спершу легенько, потім дужче). – Еее!
Дала йому обережного ляпаса. Потім сильніше. Ще сильніше...
Потім тремтячими руками дістала телефона й набрала:
– Яно!
***
Вона примчала за півгодини, які здалися Лесі вічністю. Півгодини в порожній темній (блін, де тут вмикається світло) чужій (а непогано живуть) квартирі з непритомним дядьком (е, а він не помер часом? та ні, наче дихає...).
Швидка все не їхала та не їхала. Коли залунав домофон, а Леся спершу не второпала, що це таке виє в напівтемряві, й підскочила до стелі, наче злякана кицька, а потім тицьнула у кнопку, навіть не спитавши “хто” – тоді Леся думала, що то швидка, а то насправді була Яна...
– Треба нашатир, – уривисто кидала вона.
– Є у вас?
– А хто зна.
– Може, в аптеку?
– Так ніч же.
– Може, чергові є?
– А хто зна...
Вони висіли в карті, видивляючись чергові аптеки. Найближча розташувалася за 3,8 км, і то був не варіант навіть на таксі.
– От Київ! От відстані! – лаялася Леся, вже звикла до компактного Відня.
Ось тоді, коли з’ясувалося, що немає іншиї варіантів, окрім як чекати на швидку, мацаючи Віктора, чи він дихає, – тоді Яна і розповіла Лесі, що вона взнала від Шоко.
Леся слухала її мовчки, витріщівши очі.
– Може, лапшу вішає, – спитала нарешті вона.
– Чого б це? Мені, яку він вперше бачить? Я ж казала тобі, – переконливо зашепотіла Яна (вони чомусь розмовляли шепітом), – казала, що ти трохи поспішила з висновками. Там все зовсім не так однозначно...
Кілька хвилин вони сиділи мовчки. Леся думала. У вікні викрашався обкусаний Місяць, пливучи дивним НЛО крізь віконну завіску.
– Слухай! – раптом підхопилася вона. – Треба з’ясувати, чи була того дня перестановка номерів у паркінгу!
– Яких номерів? – не зрозуміла Яна, котра була не в темі.
– Ну... а, ну ти ж не знаєш... Вибач, що я тебе нагружаю своїми проблемами... Корочє, мені треба знов до Відня. Терміново.
– Ого! Прям зараз?
– Так. Треба декого там розпитати.
– А чого отак прям...
– Бо я не можу, Яно. Розумієш, не можу, – скиглила Леся, дивлячись в телефоні квитки. – Не можу отак жити і не знати. Я мушу знати.
– Грошей вистачить?
– Має вистачити, хоч вже й... Бліна, ну от чого ти висиш, га? – ледь не плакала Леся, тицяючи у телефон. – От інтернет український...
– Давай за великий комп. У нас нормальний інтернет, – Яна підвелася й запросила її до крісла перед великим монітором.
Леся пересіла, ворухнула мишкою – екран прокинувся, і на ньому засвітилося у всій красі фото розфарбованої голої Яни.
– Ваааау... – вражено заклякла Леся. – Це... це ти?
– Авжеж, – відукнулася та гордовито й трошечки ніяково.
– Це він тебе?
– Угу.
– Оце тоді, коли...
– Так. Коли вперше.
– Афігєть, – Леся видивлялася на струнке тіло ельфа, що квітнув та виблискував неземними барвами. Дивно, але вона ніколи такого не бачила й навіть не знала, що є таке мистецтво – бодіарт. Тіло, обернене на дивовижну феєрію барв, вразило Лесю в якийсь потаємний куток її душі, і їй навіть ніяково було перед Яною, ніяково й заздрісно, що ось вона пережила таке, вона була такою, відчувала дотик всіх цих фарб на собі, відчувала їх своєю частиною, була сама отими фарбами...
– Хочеш, я попрошу, він і тебе отак розфарбує, – раптом запропонувала Яна.
– Ееее... ти серйозно?!
– Чого б ні, – казала Яна, дивно дивлячись на неї. – Він погодиться, коли я попрошу, і грошей не візьме...
– А... то ж треба роздягатись?
– Ну то й що? – так само дивно посміхалася Яна. – Я ж роздяглася...
– А ти хіба... не ревнуватимеш?
– Та яке там. Ти ж бач, що робиться...
– А... а...
Леся не могла придумати, що іще “а...”. Янина пропозиція і вабила і лякала її так, що клубок зудів у горлі. Вона дивилася й дивилася, наче зачарована, на ту фотку, пропускаючи крізь себе кожен кольоровий згин тіла, кожний мазок на шкірі...
– Так ти будеш дивитись білети? – почула вона голос Яни крізь якусь заслону. – Відкрити тобі?
– Еее... угу. Буду, – кивнула вона й струсила головою, аби прогнати барвисту мару. Яна увімкнула їй браузер, і Леся полізла по квитки, підвисаючи на кожному кроці.
– Він двічі мене так фарбував, – казала Яна, доки та шукала потрібний рейс. – Оце ж перший раз, і потім я іще просила розфарбувати мене в рептилоїда, аби подратувати Стася...
– Як це? – вігдукнулася Леся, продивляючись ціни.
#2205 в Жіночий роман
#9754 в Любовні романи
#3781 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 01.03.2021