32. Яна. Новий поворот

– Ну як не знаєте? Він у п'ятсот сімнадцятому номері у вас!

– Не знаємо! – незворушно відказувала дівчина на рецепшені. – Під прізвищем Шоко у нас нікого немає.

– Це точно його прізвище? – спитала друга дівчина. – Ви впевнені?

– Як я можу бути не впевнена, коли я його дружина! – напірливо брехала Яна.

Ситуація склалася жахлива: Шоко – то явно був псевдонім, а на п’яну голову Леся забула сказати їй справжні його прізвище та ім’я.

І що робити? Лізти в інтернет? На очах у ціх пихатих дівчат? думають оце, коли в суперпалаці працюють, то вже й фортуну за сіськи вловили?  Капєц, а не ситуація.

– Де хоч у вас туалет? – ще напірливіше кинула Яна. – Я поки тут з вами цей, вибачте... ледь не оцей!

(То, до речі, була правда.)

– Взагалі відвідувачам... – невпевнено почала перша дівчина.

– Та нехай вже йде, – махнула рукою друга. – Он там, за поворотом ліворуч.

Яна так пронеслася цим поворотом, що буксанула на мармурі й ледь не прорила в ньому траншею носом.

– Йо! – відлунило під старовинними склепіннями. Секундою пізніше залунало дзюрчання, котре, як то здалося Яні, пройняло усі стіни та було чутно в усьому отелі, хоч вона й старалася зменшити напір.

Коли її фонди трохи вичерпалися, Яна дістала телефона та нагуглила “Шоко прізвище”.

– Ну то як? Знайшли? – гукнув її презирливий голос: вона знову підходила до рецепшена. – Давайте: отако беремо вашего комп’ютера та й дивимось уважно: “Шов-ку-нен-ко Влад...”

– Шовкуненко? Ви не казали “Шовкуненко”! – підхопилася дівчина.

– Це ви так слухали!

Друга зробила їй заспокійливого жеста, й вони втупилися в монітор.

– Є Шовкуненко у п’ятсот сімнадцятому, – мовила нарешті дівчина. – Але він не Влад, а Григорій.

– Ой, ну... – Яна закотила очі. От блін. – Влад – то його сценічний псевдонім.

– А Шоко?

– А Шоко теж псенічний... тобто сцендонім... Корочє, я пішла, – кинула Яна й рішуче попрямувала до дверей з написом “Бар”.

– Не туди! Ліфти оно там!

– Та в курсі я!

Яна зробила вигляд, наче йшла до дзеркала, зсунула капелюха на сантиметр вперед, граційно повернулася навколо своєї осі (нехай мимри вчаться, вони ж бо так не вміють), круто завернула до ліфту – і ледь не впаялася у колону.

– Обережно, – почувся глузливий дівчачий голос.

– Коза, – кинула їй Яна (подумки, звісно) та тицьнула кнопку ліфту.

Що я йому скажу? – гадала вона, крутячись перед великим дзеркалом у старовинній оправі. – І взагалі: як то воно буде? Впхнулася крижана думка: а раптом він і мене вб’є? Коли він такий, отой Шоко?

Може, чкурнути, поки не пізно?

Е ні. З таким боєм взяла цей готель – і все коту під хвіст? І Леся що скаже? Досить вже зрад – хоча б єдину в своєму житті подругу не зраджуй. А вб’ють – то так тобі і треба, паскуді. Така в тебе карма, значить. Така твоя паскудна доля.

І Яна з відчайдушною рішучістю попрямувала до п’ятсот сімнадцятого.

***

– І чого ти за мною оце ганяєсі? – хотіла вона спитати в лоба.

Але Шоко, відкривши двері (це був він, сто відсотків він, бо мулат і з нахабною пикою), вилупив на неї баньки й спитав, перш ніж вона встигла набрати дихання:

– Яна Коваль?! Український рептилоїд?!

Яна аж ніяк не була готова до того, що її отак зходу впізнають і виведуть на чисту воду.

– Еее... иии... – мекала вона.

– Оце кого точно не чекав в таку пору. В мене пояснень нема, тож уважно слухаю твої, – він галанто зігнувся. Яна, хоч і була п’яна, помітила, що й він так само п’яний.

– Як ти... як ви (все ж таки він був помітно старший) мене впізнали?

– Охохо! Шоко всіх впізнає! Та й це було, між нами, дівчатами, не так вже й важко. Заходь, – він зігнувся ще галантніше. Повагавшись, Яна увійшла у номер. – Чаю? Чи чогось міцнішого?

– Можна, – кинула Яна.

– Он як! Це все... почалося цікаво, а буде ще цікавіше, я бачу, – Шоко увійшов за нею до кімнати та взяв відкриту вже пляшку. – Он якраз друга склянка. Чекає на... я думав, на іншу людину, але так склалося, що насправді на тебе. Ну-с, пані рептилоїд... за зустріч!

“Не називайте мене рептилоїдом”, хотіла сказати Яна, але натомість спитала:

– Що це?

– Бренді. Старе добре бренді.

– Добре. За зустріч, – Яна цокнулася із ним та спробувала ковтнути. – Кхе-кхе... ого!

– Авжеж. Ну, а тепер я вже точно тебе слухаю, – Шоко впав у крісло й закинув назад голову.

Яна стояла зі склянкою в руці і гадала, що ж їй говорити.

– Хоча не треба нічого казати, – раптом підсмикнувся він. – А... по-перше, сідай. (Яна сіла.) По-друге, дай я вгадаю. Ти... стривай, як ти взнала, що я тут? Цього не знав ніхто, крім однієї людини. Ти, до речі, дивно на неї схожа, якраз сьогодні помітив, коли фотки твої переглядав... Не знав ніхто, крім неї, тому дві версії. Перша: вона підіслала тебе. Друга: ти взагалі не до мене та... помилилась номером? Так? Це найвірогідніша версія, – Шоко пильно втупився в неї. У Яни від його погляду зашарілося обличчя. Чи то від бренді?..

– Ні, – хитнула вона головою. – Я до вас.

– Неймовірно! – засміявся Шоко. – Тобто... невже перша версія? Ти зустріла її? Лесю?

– Так, – кивнула Яна. (Бо чого вже тут скажеш.)

– І... вона підіслала тебе до мене?

– Так.

– Навіщо?!

– Не скажу, – раптом відказала Яна, ще й головою мотнула.

– Оце так! Прийшла майже опівночі, і – “не скажу”? Це як називаєтся?

– Не скажу, – повторила Яна, почуваючись повною дурепою, і спробувала підвестися. – Піду я, мабуть...

– Ще й “піду”! Е ні, нікуди ти не підеш. Розкажи, чого прийшла. Чого хоче Леся? Грошей? Чего?

Яна мимоволі розміялася.

– Чого смієшся? Розказуй давай! Прийшла і туман тут наводить! Розказуй, кажу! Ну розкажи! – перейшов він з крику на благання. – Яно! Будь людиною! Чому вона прислала тебе? Розкажи! Ну розкажи! Чому?