30. Леся. Квест

Ну як можна було бути такою дурепою?

Хміль почав вивітрюватися ще в таксі, – точніше, та його частина, що відповідала за дурість. Та, що відповідала за головний біль, лишалася на місці та квітнула-пахнула чимдалі все дужче. Ну то й що тепер, гадала Леся, їдучі вечірнім містом. Казати таксистові «я пожартувала, вертайте назад»? Дзвонити Яні? І що я їй скажу?

Оте «що я їй скажу» здавалося абсолютно нездоланною перешкодою, такою ж самою, як і домофон, біля якого Леся стовбчила на морозі вже хвилин п'ятнадцять. З лисою головою, хоч і в капелюсі, це не варіант. Ото навіщо я не одягнула куртку з капюшоном, лишила її у Відні, каялася Леся. Оця красивіша, авжеж… перед ким зібралася викрашатись? Перед Віктором Василічем, який там за закритими дверима? І чого це він не відкриває їй? Невже дома нема в такий пізній час? Пішов у всі тяжкі через Яну?

Вона вже взялася за телефон з рішучим наміром телефонувати їй та проказати оте, що здалося найкращим варіантом – «заблукала, не можу знайти хату, ну, ти ж знаєш, як ми, дівчата, вміємо» – хоч сама орієнтувалася якраз чудово, і було б прикро це говорити. Але раптом все ж таки розчинилися двері, з них вийшов хтось там – Леся не встигла роздивитись, хто саме, бо швиденько чкурнула у парадне ще до того, як втямила, що робить.

Тиша.

Нікого.

Чисто, наче в Відні. Треба ж, подумала Леся. Вона чогось чекала на облізлі стіни… ну, мабуть, тому, що скрізь в Києві, де вона бувала, бачила такі. Але ж тут серйозні люди живуть, згадала вона. Все правильно.

Її хитало, й зайти у ліфт було не те що проблемою, але, скажімо так, професійним випробуванням. Леся ж танцюристка, суперстар, вона впорається. І вона впоралася. Ось тільки навіщо?

Піднімусь я на той п'ятнадцятий поверх, думала Леся, стоячи в ліфті. Подзвоню у двері? І далі що? «Драстє, я Яна, я повернулась»?..

Ліфт сам почав зачинятися, і Леся вистрибнула геть, злякано зойкнувши. Ну от, стільки даремних зусиль. Треба все спочатку… а навіщо? Ось навіщо мені зараз лізти в оцей ліфт, їхати на п'ятнадцятий поверх, тризвонити там в двісті дев'яту квартиру?

Але чомусь же ж було треба, і тому Леся знов мужньо вповзала до ліфту, тримаючись за стіни й набиваючи синці на плечах. Йес. Другий гейм за нею. Що далі?

А. Там побачимо, вирішила вона, тицьнувши у кнопку «15». Промазала та й поїхала на чотирнадцятий. Ну нічого, там пішки дійду, вирішила вона. Їхала в ліфті цілу вічність («Господи, може, я вже на небі?»), нарешті приїхала, коли в серці вже тьохало ніпадєцкі, вивалилася до тьмяного незнайомого поверху, прошкрябалася у двері сходів, аби доповзти поверхом вище (ніяких інших варіантів їй на думку не спало), сунулуся до балкона… а там!

А там!

Неосяжне море далеких, жахливо далеких вогнів. Господи, як же ж високо, ааа!..

Уфф.

Леся відскочила від прірви з вогнями, вплющилася в стіну, як могла, та потроху сповзла назад до ліфту. Е ні, через прірву вона не піде, хоч ріжте. А що робити?!

“Знов викликати ліфт!” – еврикою блимнула думка. Зрадівши власній кмітливості, Леся тицьнула виклик. Ліфт миттєво відкрився, наче вже чекав на неї. Здивована Леся відшукала там п’ятнадцяту кнопку, зосередилася на ній та влучно, наче снайпер, вдавила її, навалившись про всяк випадок еще й всією собою. Цього разу ліфт безперешкодно привіз її до такого ж тьмяного поверху, де на стіні викрашалася – ура-а! – цифра 15.

Леся була так втішена своїм успіхом, що її раптом осяяла нова еврика.

Я не буду вдавати з себе Яну, сказала вона собі. Бо хіба я дурепа, чи що. Ні, я просто завітаю до нього і все розповім як є. Скажу: вона заплуталася, але вона кохає вас, а не того дебільного Стася, ууу, повбивала б. Отак і скажу йому. Всю правду скажу. Де тут оця двісті дев’ята?..

– Васи-и-иліч! – гукала Леся, втиснувши дзвінок до краю. – Вихо-одьте-е!.. Я від Яни! Васи-илі-іч!..

Довго ніхто не відкривав (страждає, розуміла Леся) – аж поки не зашкрябали за дверима кроки, а згодом і замок. Леся аж підлогу стала рити ногами – так їй хотілося допомогти своїй новій подрузі. Вона навіть капелюха зняла: як він любить лисих – то буде їй більше довіряти.

Нарешті двері відкрилися.

– Василіч, я від Ян... – випалила Леся і подавилася.

У дверях стояла якась тітка й дивилася на неї як на чорта.

– А... а де Віктор Василіч? – спиталася Леся. (Може, то його мама?..)

– Нема тут такого, – відказала тітка таким тоном, наче зригнула матюка, і хряснула дверима у Лесі перед носом.

Як це нема? Що за діла? Леся знов вдавила дзвінок.

– А де він? – обурено спиталася вона, коли з дверей вдруге визирнула тітка. Вигляд у тої був іще страшніший. – Куди ви його поділи?

– Я сєйчас міліцію визову! – гаркнула тітка. – Одинадцять часов! Хто тебе впустив, тварюку!

– Сама тварюка! – горлала Леся в захлянуті двері та колошматила в них кулаками. – Де Віктор Василіч? Га? Що ви з ним зробили?..

Потім повільно пішла до ліфту.

Стоп, раптом осяяло її. А може, це... це просто не той будинок? Тут їх он скільки однакових. Може, таксист просто не там її висадив? Бо вона ж не дивилася, який там номер, одразу пішла в ті двері, до яких її довезли...

То, виходить, холодніла вона, таксист її обдурив? Ааа, він у змові зі Стасем, розуміла Леся. Точняк. Вони якось вистежили її та спеціально одвезли не туди. Не в той будинок, де Віктор Василіч, а в оцей, де скажена тітка. Он які хитруни.

Ну нічого. На вашу хитрість я маю дещо, зловтішно думала Леся, викликаючи ліфт. На вашу хитрість у мене є така штука, як голова. І ця голова знає, що робити. Я просто...

– Я просто вийду та сама відшукаю потрібний будинок! – голосно промовила Леся сама собі. І засміялася геніальній простоті свого плану.

Ліфт привіз її на перший поверх, і після короткочасного двобою з кнопкою, що відчиняє двері, Леся знову була надворі.

Хитаючись, вона пішла вздовж будинку. Де тут ці номери? Ага, осьо... Точно, не той! А де ж той? Може, оцей?..