29. Яна. Сповідь

Навколо вирував аеропорт. Люди товклися, поспішали – кожен в своєму напрямку – проносячись численими тінями повз скляні стіни кафешки, де сиділи дві абсолютно однакових (не враховуючи одягу) лисих дівчини та захоплено базікали про своє дівчаче.

– Тобто ти думаєш, що він оце навмисне зіпсував їй мотора? – вражено перепитувала Яна.

– Угу. Чи там гальма, чи щось іще, я не в курсі. Факти є факти, проти них не попреш.

– Чекай, а які ще у нас факти?

– Ну, оте, що він сидів киряв та й казав на її портрет – «ти отримала по заслугах». Хто ж таке ляпне на кохану, яка загинула?

– Нууу… не скажи. Хтозна, як у них усе було... до того ж ти говориш, наче вони сварилися?

– Угу. Дівчата продали. Ну все одно... не знаю я.

– Та нє, – Яна впевнено хитнула головою. – По-моєму, то вже ти домислила.

– А чого б він порався в її машині?

– Хтозна, чого він туди поліз! Може, мотора лагодив. Може, щось там зафирчало не так, а він пішов розбираться. Сто мільонів причин може бути!

– Не знаю, – супила Леся брови. – Розумієш... треба було його бачити! Який він увесь стрьомний.

– Ох, Лесько, Лесько, – раптом схлипнула Яна. – Яка ти щаслива!

– Я?!

– Ти.

– Чого це?!

– Бо ти сама чиста. Хороша чиста людина. На тобі нема гріху. А я...

– А що ти?

– Ой, – Яна махнула рукою. – Там таке... Заплуталась я, Лесько. Заплуталась та загралась. Так загралась, що хоч і у вікно виходь.

– Та ти що!!! – Леся зробила великі очі. – Гріх таке казати!

– А що мені казати? Ото тільки що образила хорошу людину, якій вдячна усім, от буквально усім. А до того дурила його, як… От і хто я після цього?

– Розкажи, – Леся аж засвітилася з цікавості. – Ну? Ну розкажи-и, га? Я ж тобі розказала, тепер ти мені?

– Не можу, – хитала головою Яна. – Соромно.

– Та ну. Ми ж дівчата, чого вже там. Давай, – штирхала її Леся, і Яна нарешті зітхнула:

– Добре. Тільки я не знаю, з чого почати.

– Давай спочатку.

Ще раз зітхнувши, Яна подивилася на Лесю довгим поглядом і почала.

***

– Я тоді вчилася у театральному коледжі. Поступила сама, без з’вязків, без нічого. Взагалі ж я росла, знаєш, в такій обстановці... трохи стрьомній. Батька не було ніколи, мама переїхала зі мною з села... Вона конкретно поїхала на релігії, ось так, знаєш, жорстко, ще й мене затягла. Вона не православна, а, може чула, оті церкви протестантські, котрі з Америки... Взагалі вона нормальна, тільки... ну, ти зрозуміла. Ніякої косметики, ніяких оцих... і театральний коледж – то було дуже погано. То все роспуста, Бога там нема і ніколи не було... ото таке. Ну, отак я й жила. Прикро було, звісно. В коледжі дівчата всі такі – ва-ау! – а я серед них...

– Розумію, – кивнула Леся.

– Ну от. Вони мене трохи цей... ну, взагалі я така, мене не дуже й поцькуєш, але допікали, було діло. А головне – я сама сумнівалася в собі. Хоча в мене і успіхи були, і зі Стасем тоді почали зустрічатися... це хлопець мій. Наче все було непогано, ось тільки...

– Він почав строїти тебе?

– Та ні... трохи не так. Ти ж слухай!

– Добре, вибач.

– Так, про що я? Корочє, мене трохи гнобили за те, що я... ну, тіпа ніщєбродка, страшко, нічого не доб’юся в житті і все таке. А саме прикре, що і Стась так теж трохи казав. Ну не те що ось прямо... але ти ж знаєш, як вони вміють.

– Угу.

– Ну ось. І того дня все якось так збіглося... то мене Бог випробував, мабуть. Чи скоріш чорт. Ми йшли з дівчатами з коледжу, троги погавкалися щодо мене, і я посперечалася з ними, що не гірше за будь-яку суперстар зможу підчепити багатого папіка. Потім мене гукнула мама, вона якраз стрілася зі мною, аби піти до церкви... Так от: вона мене гукнула, і за секунду побачила, що якійсь дядько нас знімає на камеру. Та пішла до нього скандалить. Зі мною. А дядько каже: у вашої доньки, ну тобто в мене, така неабияка зовнішність, а я шукаю гарних моделей.

– Абалдєть!

– Мама на нього, звісно, гав-гав-гав: там у тебе сама розпуста, Бога нема і все таке. Ну, і пішла зі мною. А дорогою мене наче щось вдарило осюди. І потім іде служба, всі співають, а я тихесенько чкур на вулицю – і до нього. Боялася – страшне. Йшла, і ще думала: не пізно повернути назад. Але не повернула...

– І що?

– Що, що... Підхожу до нього, питаю: ви справді хочете мене знімати? Роблю з себе таке, знаєш, чувирло селюківське. Я ж бо актриса... та мені й дуже грати не довелося, я того моменту сама така була. Ну, він, звісно, тири-пири, віляти почав, шукай мене в інтернетах, каже... А до того він мамі свою візитівку сунув. Я її знайшла, написала йому...

– І що, закрутила з ним?

– Та чекай, тре ж все по порядку розказати! Він такий: діваться нема куди, давай зніматись. А я... не знаю, що мене стукнуло. Боялася, що замість зйомок буде сама знаєш що. І попросила Стася, він в мене якраз гример, намалювати мені синці. Наче мене мама побила. Схотіла підіграти отому образу, що в нього склався.

– Ого! І що далі?

– А далі... він зняв мене з тими синцями та зробив соціальний проект “Не пробачу”...

– Я бачила! То що, ти?!..

– Авжеж, я. Не схожа?..

– Еее... і що далі було?

– А далі... далі ці фотки стали сенсацією, їх повісили скрізь, ти знаєш. А я посралася з мамою. Не через фотки, мама їх і не бачила, просто так. Ми часто сралися, ти ж бо розумієш. І Стась почав мене довбати: ось він тебе зняв, а гроші всі собі лишив, не вмієш ти жити... Ну, то я й психанула, сказала йому, щоб він мені іще синців намалював, та пішла до того фотографа просто додому. Він запрошував, еге, я й пішла. Сказала йому, що мама мене б’є і я хочу пожити в нього. І ось тут все й почалося...

– А що, Стась дозволив тобі жити у нього?!

– Я й не питалася. Стасю просто сказала, що піду до того фотографа, і дивно буде, коли синці тіпа вже пройшли. А лишитися в нього вирішила... ну, знаєш, була на такому заводі, та ще й... Ти ж не знаєш, я ж не сказала. Мало того, що він мені віддав гонорар за ту зйомку – ще й сказав, що мною дуже зацікавились як моделлю і пропонують шалені гроші. Я була в шоці, коли чесно, не знала, що й сказати. І оті синці довбані... бо не скажеш же йому, що то все розвід. І тоді він пропонує мені свою ідею: поголити мене налисо та й пофарбувати всю, аби синці замазати. Уяви собі таке?