Ти не знайдеш мене. Не знайдеш. Фіг тобі, твердила подумки Леся. Дуля тобі з маслом. Київ – то не Відень… хоча й у Відні людину просто в місті знайти – то пусте. А тим більш у Києві, який у скільки там раз більший за Відень? (Було дивно так думати про звичний Київ, що як рідний хуторський Хмельницький, тільки подесятерений.)
Не знайдеш, – тим більше, що я одразу додому. В Хмельницький, до мами… от же ж, кривилася Леся, стоячи на паспортному контролі. Мама. Вже зідзвонювалися з нею тричі, і вісім пропущених, і мільйон повідомлень… Звісно ж, її можна зрозуміти. Але ж якось все це доведеться для неї пояснювати. Як?
Леся спробувала вже придумати переконливу версію – чого вона підхопилася на рівні ноги та й дременула з Відня ось просто з-під лаврового вінка світової слави. Потім другу, третю… Не хиляла жодна, і Леся просто перестала про це думати.
Вона вже знала, чим це скінчиться. Тим, що вивалить їй правду.
Ну, і згодом буде, як завжди все буває – «а я ж казала», «а мама життя прожила», тралі-валі…
Леся заскиглила вголос. Наче, здається, це й не страшніше за жити з вбивцею, а ковбасить від цього чи не сильніше. Мамо, мамо, рідна занудна мамо… Втім, я дуже скучила за тобою, до того ж і негарно якось вийшло там, у Відні…
– Подивіться на мене, – наказала паспортистка. – Зніміть капелюха. Так, а чого у вас фото на вас не схоже?
– Тому що… – раптом затнулася Леся. – Тому що… ну, розумієте, є деякі речі, про які не хочеться говорити.
– Не розумію, – беспристрастно мовила паспортистка. – Які це?
– Ну… Наприклад, здоров'я, – відчайдушно червоніла Леся.
– До чого тут ваше здоров'я?
Леся закотила вічі…
***
Після десятихвилинної задушевної бесіди з паспортисткою, до фіналу якої долучилася вся черга (“та що ж ти не дотямкуєш, що дитина хвора!..”), Леся тупцювала, нарешті, “нашим” боком терміналу, зла, як ціле пекло чортів. І на себе зла, і на наших жлобів – це ж треба, красота яка попалася після Відня, – і на те, аби ж не наврочити собі, тьху-тьху-тьху. Теж мені, оновилася.
Вона ще й досі не повірила до кінця в те, що стала лисою, і весь час дивувалася, коли пальці мацали голову, не знаходячи там звичного пуху. І зараз це її дратувало так, що капець. Їхала звідси кралею, приїхала лисим опудалом, єдиним на весь Бориспіль, бо нікого ж такого дурного більш нема, крім неї, божечки ти мій. А мама що скаже, раптом второпала Леся і стала, наче під кригу провалилася. Мама що скаже за твою лису макитру, дурепа ти довбана...
– Аааа!
Леся застрягла біля виходу, і на неї хтось налетів, ще й по ногах пройшовся.
– Ааа! Ну як так можна?! – вигукнула вона, ще не побачивши винуватця цього ДТП.
– Стала на проході, – відказав винуватець.
Чи винуватиця.
Чи…
То була, здається, дівчина. «Здається», бо вона мала абсолютно лису маківку.
Таку саму, як у Лесі.
– Дивитись хто буде? Очі повилазили? – поперло з Лесі.
– Сама дивись, де ставати! Стала і кіпешує!
Очі у дівчини і справді наче повилазили: червоні та припухлі. От страшко, дратувалася Леся.
– Це замість «вибачте»? Хамло лисе!
– Ой, та хто б говорив! На себе подивись!
До Лесі раптом дійшло. Та щось іще горлала собі, а Леся дивилася на неї та потроху ржала. По дві, по три смішинки – чимдалі все дужче, аж поки не здалася й не відпустила гальма.
– Чого ржош?!
– Дві… лисі… наткнулися… знайшли… одна одну… – вигукувала Леся крізь ржач. У її кривдниці вже теж повзли щоки – і за хвилину вони обидві реготали серед натовпу, наражаючись на сотні поглядів.
– Дві… лисі… ржуть… отут, серед всіх… – говорила дівчина, і з Лесі пер новий сміховий тайфун. – Ото ж… картина…
– Картина маслом…
– Еге…
– Тебе… як звуть?
– Яна.
– А мене Леся.
– Ти цей… ну, вибач.
– І ти мене.
– Бо в мене, знаєш, тут таке…
– Та й в мене…
– Тому я, мабуть, трохи неадекватна.
– Та й я...
Сотні облич та постатей броунівського руху, що вирував навколо, кидали погляд на двох лисих дівчат, які балакали серед натовпу, наче два морських котики серед хвиль.
– Слухай! А давай… ти поспішаєш?
– Та не дуже.
– І я не дуже.
– Знаєш, оце якось немає куди й поспішати.
– І меня так само. То, може, цей?
– Га?
– Трошки посидимо десь? За знайомство, ну, і таке всяке?
– Давай! Хоч побалакаємо по-нормальному…
– Ага.
– Чекай! – Леся раптом уважно подивилася на Яну.
– Що таке?
– Мені здається, чи…
– Що?
– Що ми схожи не лише зачісками?
Яна зробила великі очі.
– А ну давай заселфимось.
Дівчата стали поруч, Яна виставила вперед телефон, клацнула селфі, і вони пильно втупилися в екран.
Звідти на них позирали дві абсолютно однакові лисі голови. Не рахуючи того, що у одної були реальні брові, а у другої намальовані.
#2159 в Жіночий роман
#9583 в Любовні романи
#3723 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 01.03.2021