27. Віктор. Повернення

Останні три дні його мандрівки минули геть по-дурному: замість того, щоб смакувати нові враження, краєвиди, обличчя, Віктор рахував години до повернення. Скільки грошей вкладено, скільки пафосу – і все для того, щоб тупитися у телефон, чекаючи на Янині відповіді?

З Яною все було неясно. Наче й не сварилися – і наче вона й не пробачила йому ті фотки. Віктор їх, до речі, все ж таки видалив і одразу про це їй написав. Але Яна відреагувала якось зовсім по-мишачому: ані тобі «дякую, я знала, що ти мене любиш», ані «пізно, поїзд вже тю-тю». Цідить слова, наче жмот п'ятаки. «Добре», «нормально», «все гаразд»…

І не відповідає годинами.

І виклики не приймає.

І не додзвонишся.

Віктор накупив їй сувенірів, наче дитині. А хто ж вона? – думав він. Дитина й є. Ні, не можна так, як оце у нас. По-перше, вчитися треба далі. Супермодель – то добре, але ж диплома за це не дають. Нехай готується та поступає кудись, треба з нею серйозно про це поговорити. Ну, і по-друге, треба одружитися.

Віктор ніколи не був палким прихильником офіційних відносин. Більш того, він був затятим їх ворогом. Чому, власне, і увійшов у п'ятий десяток вовком-одинаком. Чому з Яною було інакше, чому він змінив позиції – Віктор не знав. Тобто знав, звісно, але в такому не зізнаються навіть собі.

Я старий козел, мовчки знав Віктор. Я старий козел, тому маю хоч якось її втримати.

***

Ось нарешті й день повернення. Тяганина одним автобусом, другим, третім. Аеропорт. Години часу, витраченого на дорогу та безглуздий тупіж в телефон. Тільки б не посадити батарею… Посадив. Добре, що повербанк є… ще й другий…

Скоро зустрінемось, думав Віктор. Скоро, вже зовсім скоро… ось вже дев'ять годин лишилося… вісім с половиною… вісім… Вона ж зустріне мене в аеропорті, подивимося одне одному у вічі – і все буде добре. А, і освідчення ж. Руку-серце… ото точно тоді супер все буде. Шкода, що так треба тільки особисто, а то б у месенджері раз-раз – і всі проблеми тю-тю… але ж ні, воно працює лише віч-навіч. Хоча б з гарантією, радів Віктор. Бо коли дівчина чує оце, ще й від такого чоловіка, як я – то тут вже варіантів нема. Жіноча психологія, що ж поробиш. Добре, що ми її знаємо та можемо вчиняти правильно. То є дуже-дуже добре… але ж чого так повзе оцей клятий літак, наче «запорожець» на пенсії? Скільки там ще летіти…

Летіти було ще огого скільки, і Віктор заплющив очі. Фіг заснеш, знав він, тому краще просто згадати все як слід. Як у нас це було.

І він пригадував, прокручуючи перед внутрішнім поглядом слайд-шоу зі спогадів. Ось кудлате, тяп-ляп-обскубане мишеня, яке питає його, чи справді?.. Попри свою маманю, попри все. Перед Віктором на тарілці лангустова щелепа, а поруч – скутий погляд, криві лохми на обличчі та оце усе, що за кілька тижнів вже буде на всіх бордах країни, тільки лисе та абсолютно невпізнане. І зовні, і зсередини.

Ось він голить її, жахаючись тому, що робить, а вона покірно сидить, підставляючи спершу маківку, потім лоба. Довіряє. Ось оцей її погляд, з якого, рахуйте, все й почалося... як давно він його не бачив? Чи просто Яну не бачив, через те й здається так? Ось він фарбує її, голу, вперше голу перед чоловіком, ще й неабияк збуджену, це ж було зрозуміло їм обом... а ось миє в ванній, ніжно тре губкою її, намилену, всю в піні, і обидва вони вмирають від того, чого не можна... але вже ввечорі стало можна. Вона втекла від нього – і повернулася. Це її повернення – то було “на, бери мене”. Вона втекла від сексу, що нависнув над ними, і повернулася до нього ж. А у Віктора сумління чисте: навіть останньої миті він спершу спитав – “а можна?..” І лише коли Яна кивнула, сплющивши очі, “так” – лише тоді...

А ось зйомки. Ось Яна, що вилупилася з мишеняти... чи вона завжди такою була, а просто він спершу не розгледів? А ось...

Віктор скривився: замість Яни в його слайдшоу якось вповзла Таміла та й вигиналася там гола, з заплаканими очима. Чому пам’ятний секс у нього завжди виходить впереміш зі сльозами?.. Тьху, лізе в голову всяке гімно. Гех, Таміла-Таміла... але ж воно тільки через те, що не було Яни. То тільки заміна їй, пояснював Віктор сам собі, і сумління вщухало, наче буря від олії. Власне, кохаючись з Тамілою, я насправді кохався з Яною, розумів він та посміхався, немов хороший сон бачив. Це просто була Яна в іншому аватарі... а й красиве у Таміли волосся, до речі...

***

Бориспіль, як завжди, здавався куцим на тлі величезних іноземних аеропортів. Людей було забагато, і Віктор сгреготів зубами, доки всі черги пройдуть всі КПП. Яна була тут, чекала на нього, він вже дзвонив їй та перебував у дурнуватому ваганні, чи можна їй дзвонити іще, чи не сприйме вона це якось не так, як слід. Наче школярик, глузував Віктор сам із себе. Якась вона дивна... але ось зараз зустрінемося, я зроблю те, що задумав – і тоді всі негаразди...

– Ну? – він нахилився до неї. Яна, не дивлячись у вічі, подставила сухі губи. – Скучила? Як ти тут без мене?

– Нормально, – відказала та.

– А я от щось скучив... Уявляєш, навіть шкодував, що поїхав... Ну, Янчик, я... я цей. Маю тобі щось сказа...

– Я маю вам щось сказати, – мовила вона одночасно з ним.

Віктор подивився на неї:

– Ну?

– Ну... еее... давайте ви перші.

– Ні, давай ти перше...

– Еее... ну добре.

Вона раптом якось стиснулася вся, навіть менша стала. У Віктора тьохнуло в животі.

– Ну, я... я... – тягнула вона, і раптом скрикнула: – Ні! Не можу! – стрибнула на Віктора, повиснула у нього на шії, цьомнула повз губи, відскочила, – пробачте! пробачте мене!

І втікла геть.

– Яно! Яно! Ти куди?..

Віктор гукав її, спробував навіть бігти слідом – але ж чемодан, і натовп, і усе оце. Тому став, наче елемент декору, і стояв.

Стояв, стояв, стояв.

Навколо вирувала юрба, крутилися у броунівському русі постаті й обличчя, – а він все стояв. В голові не було жодної думки. Ось просто жодної, хоча й було над чим подумати, – але він не думав, а просто стояв. Доки не тренькнув телефон.