26. Леся. Втеча

Шоко пручався, як міг.

Він глузував з неї та вмикав музику, запрошуючи її кінчати цю хєрню та репетирувати. Леся трималася.

Він кипів, вирував, погрожував їй неустойками, судами, рахунками та іншими жахливими карами. Леся передбачала це й терпіла, приберігаючи останній аргумент на тоді, коли буде далеко, за межами досяжністі.

Але у Шоко швидко закінчився порох. З загроз він перейшов на прохання, з прохань на благання, з благання на скарги, став клянчити й канючити, наче дівчисько. Леся терпіла щосили, хоч це витримати було набагато важче.

Нарешті він став обіцяти їй подарунки: ділити дохід навпіл, бо вона вже рівна йому, купити їй брюлики, поїздку по всім дивам світу, супер-пупер тачку... Це було вже зовсім нестерпно – не тому, звісно, що Леся спокушалася його пропозиціями, просто цей дурний спосіб утримати її виглядав так відчайдушно, що вона танула проти волі.

– А хто її лагодити буде, цю тачку? Невже ви? – ледь не ляснула вона (добре, що втрималася).

Нарешті Шоко здався. Чи просто втомився. Чи, може, щось запідозрив, – Леся не стала з'ясовувати.

– Еее… бувай. Дякую тобі за все! – незграбно кинула вона, відчуваючи себе гімном, та вибігла геть, лишивши йому майже всі свої речі.

Леся бігла, наче скажена кицька – чи то від Шоко (хоч він і не гнався за нею), чи то від власних почуттів, які наздвонювали їй зсередини таку какофонію, що бодай би не луснути. З собою в неї була лише кредитка, телефон і документи.

Вона оговталася лише в паркінгу, куди зайшла по рельсах, за звичкою. Матюкнувшись, Леся вибігла звідти, як з чумного бараку, та рушила до метро, пірнувши на ходу у телефон – шукати авіаквитки. Віденський рейс був популярний, але, на щастя, на сьогодні були місця (недешеві, але що ж тут вже зробиш), і Леся швиденько купила собі квиток, натикаючись на здивованих віденців («оу, енцшульдігунг!»).

Рейс був аж увечорі. П'ять хвилин Леся пробігла за інерцією, не вміючи вгамувати нервяку. Потім почала потрошку здуватися, вповільнятися, аж поки не спинилась в двох кроках від метро.

Куди?..

Навіщо?..

Поміркувавши, Леся пройшла повз метро та повільно потупцювала просто вулицею.

Вона вже сто років, здається, не ходила отак – нікуди, без всякої цілі, аби побути на самоті. В голові не було жодної думки (чи Леся не пускала їх туди), всередині холодила порожнеча, наче з Лесі вийняли щось і вона тепер наче торба без нічого. Порожня шкіра на ніжках. Ходяча лялька без імені та майбутнього…

У вітрині вона побачила себе. Славетна Лада, сенсація сезону, з очима, червоними, немов у крольчати (вона що, плакала? коли?..), в капелюсі за півтищі євро (просто натягла вдома перше, що стрибнуло в руки)… Вдома? Де її дім? У Шоко – ніжного вбивці, який щойно її трахав, а вона не могла дати йому зась? Не могла, бо не хотіла… Чи в Хмельницькому, де мама, холодна вода в душі та рипучі тролейбуси під вікном? Дім – що це взагалі?

Мене не випустять, раптом подумала Леся і стала посеред вулиці. Не випустять, бо на фотці я з довгим волоссям. Не впізнають та не випустять, скільки таких випадків було.

І тут, як на гріх, вона побачила вітрину. Це була перукарня, і в ній же продавалися перуки.

Химерна схема склалася в голові миттєво, як чарівний пазл. Купити перуку – таку, як її колишнє волосся, – а під неї все зголити наголо. Ось просто під корінь оцю дурнувату Ладу, щоб і сліду не було її, зловтішно кривилася Леся, входячи до перукарні. В серце вп'ялися крижані ігли… Тоді, коли попалять перуку, то можна буде вдати, що ти хвора, і сказати, що й на паспорт так зняли, і присоромити. І не буде ніяких проблем…

Але ж на те треба наважитись. Одне діло – коротка стрижка, і зовсім інше – лисина. Гола блискуча лисина, наче в старого діда чи в манекена…

– Бітте! – попросила Леся симпатичного циганистого перукаря. Мабуть, звідкісь з Балкан прибув, он який чорнявий. – Бітте, можна голити повністю моя голова?

Її німецька була ще далека від досконалості. Перукар зробив круглі очі:

– Ти впевнена?

– Авжеж!

– Ні, я не можу! Таку гарну стрижку, ще й з хейр-тату!

Він не впізнав мене, з полегшенням подумала Леся. Чи він просто не бачив шоу. Треба ж: ніколи не думала, що колись радітиму обмеженності своєї слави…

– Мені дуже треба, – злякано мовила Леся, сподіваючись, що ось зараз він її відмовить, а там, в аеропорті – ну, якось-то воно буде…

– Впевнена? – ще раз запитав перукар. Леся мовчала, і він зітхнув: – Ну сідай.

Не вийшло, зхолодніла Леся, поволі рухаючись до нього.

– Серце просить оновлення? – спитав чорнявий.

– Авжеж, – пискнула вона, сідаючи в крісло.

– Я б на твоєму місці не робив цього, – перукар взяв машинку. – Це все одно що обдирати розпис зі стін. Псувати шедевр… Проте як хочеш. («Ні-і-і!..») Тебе як – повністю, чи під 10 міліметрів? Чи під 5?

– Повністю, – приречено кинула Леся. І пояснила: – Щоб була гола шкіра.

– Зовсім гола?

– Так.

– Добре. Підніми голову, будь ласка…

І знову дзижчалка вп'ялася їй у волосся, вганяючі крижані хвилі в тіло. Дзижчалкою почалася її віденьска одісея – нею ж вона і скінчається, думала Леся, заплющивши очі. Символічно. Перший день нового життя – геть її рідну косу, аби відкрити в Лесі новонароджену Ладу; останній – геть Ладу, або відкрити Лесі її саму, голу, як правда. Леся без коси а ля «мамина пуся» і без срібного вінчику Снігової Королеви, Леся, яка вона є…

Шкіру на голові обпекло холодним та вологим: перукар мастив її кремом. Леся боялася розплющити очі: їй було жахливо й подумати, як вона може зараз виглядати. Але цікавість пересилила, і Леся потроху розкрила одне око...

– Тихо, тихо, – заспокійливо примовляв перукар, обмазуючи їй потилицю.

– Іііиии, – пищала Леся, видивляючись на сніговичка з білою маківкою, наче її в сметані умочили. По маківці заковзав станок – точно як фігурист кригою. Це раптом виявилось паморочливо приємно, і з Лесі вихопився новий зойк.