25. Віктор. Паузи

Секс із Тамілою був приголомшиво смачний і так само короткий. Віктор просто впирснув в неї своє напруження та й здувся, наче проколотий гандон. Після цього він декілька разів повторив “вибач”, маючи на увазі те, що трахнув її замість лицарських вчинків. Таміла гиготіла, Віктор тужливо поглядав на її тіло, сумуючи, що заковтнув усю цю розкіш наче удав, не смакуючи. Втім, було запізно.

З подвійним почуттям – полегшення та провини – він вийшов надвір. Озирнувся (його екскурсії, звісно, не було й сліду), попрямував до кафешки, сів у плетене крісло і втупився в телефон.

– Привіт, кицю – набирав він Яні. – Як життя? Я скучив...

Наче тоді вона не взнає, насміхався він сам над собою.

Відправив і подивився на попередні. Вранці відправляв, і вчора, і позавчора... Три дні – і жодної відповіді. Останні два навіть не прочитані.

Може трапилось що?

А що там могло трапитись, товбичив собі Віктор, пручаючись якійсь млосній паніці, що раптом вдарила у нього. Ага, трахаєшся з ким попало, а потім “що могло трапитись”, турботливий такий папік, хоч до рани прикладай... У нас із Яною, до речі, не було жодних угод щодо цього діла, сперечався Віктор із сумлінням. Жодних угод щодо того, кто із ким. Ми дорослі вільні люди, і я, і так само й вона, – переконував він себе, все розуміючи. І коли їй захочеться із кимось, так само як мені – я не влаштовуватиму сцен... так? Авжеж?

Він уявив собі Яну в обіймах... ну хоча б Стася – і сам здивувався тієї печерної люті, що ворухнулася у нього в печінках. Хоча це не смішно навіть, вмовляв він себе, аби приспати оту лють. Яна і Стась? Вона на нього не дивилася навіть... Але ж знайдуться такі, на яких подивиться. Завжди такі знаходяться, без варіантів. І що тоді?

Одружуватися, раптом зрозумів він. Тоді і сам будеш в якихось рамках, і вона. Начхати на маму, на все начхати. Все. То є діло вирішене. Як тільки приїжджаю – відразу руку та серце. Ось просто в аеропорті.

-- Кицю, чого не відповідаєш? --

Не читає. Не читає чомусь. Ну що там… чи зараз просто зйомка? Чи спить? А тих разів як було? Теж зйомки? Що там той Стась назнімав? – подумав Віктор і знову здивувався отій поганій хвилі, що тьохнула в печінках. – Е ні, так не піде. Так не можна, – казав він собі, набираючи Яну. Вайбер, звісно ж, вайбер. Ну де ти є, – нервував Віктор, слухаючи гудки. Ну чого не береш, ну візьми вже, – подумки вмовляв він її, хоч і знав, що вайбер ніхто ніколи не бере.

Ну що, дзвонити на сотовий?

– Водка? – спитався у Віктора зморщений, наче шибздик, місцевий офіціянт.

– Яка «водка»! – раптом розлютився той. – Що тобі тут, всі алкаші? Чогось холодного дай… кока-коли. Без алкоголю! – крикнув Віктор у спину шибздикові, підозрюючи, що той не зрозумів чи не почув. – Агов!

Шибздик зник, і Віктор набрав Янин номер. Гудок… гудок… іще гудок…

– Ало? – почувся знайомий голос, і у Вікторових нервах наче сонечко зійшло.

– Кицю, то я. Що робимо? – спитався той, намагаючись говорити буденно, як міг.

– Та нічого, – почув він далекий голос. Якийсь не такий голос, скутий голос. Мишачий голос.

Кидай вже цю маячню, наказав собі Віктор і запитав:

– Чого не відповідаєш? Я тут тобі пишу-пишу… скучав за тобою дуже.

– І я скучила, – відказав такий самий безбарвний голос. – Не знаю, я не дивилася… забула. Роботи багато…

– Як там Стась? – ще буденніше спитався Віктор. – Нормально працюєте?

– Нормально… – ще безбарвніше відгукнувся голос.

Та що ж там таке у неї?!

Віктор раптом зрозумів, що вже кілька секунд триває пауза.

– Янцю... що трапилось? – майже крикнув він.

– Та нічого... – повиснуло в телефоні. Знову пауза.

І коли вже Віктор був готовий вилаяти себе за дурну нервяку – він почув:

– Ви все ж таки виклали оті фотки... голі... Ну, де я у фарбі вся...

***

Важко й сказати, яке гаряче цунамі накрило Віктора з головою, стиснувши дихалку.

От же ж. «Не побачить... не докопається...» Побачила? Докопалася? І що тепер?

– Кицю, пробач, – замурмотів він так само безбарвно, як вона. – Пробач мені, добре? Ти там така потрясна, я просто не міг... ну, тобто не втримався... Але я їх видалю, коли ти схочеш? Га? Видалити? Як ти хочеш?

– Я вже казала, як я хочу, – почувся Янин голос, якийсь наче втомлений, немов би вони повернулися вночі зі зйомок. – Казала, а ви...

– Ну пробач, Янцю... але ж ти сама не розумієш, що приховуєш, – раптом прокинувся у ньому бунтівник. – Ти ж там така... не можна таке приховувати! Це найкраща моя... наша робота! Хіба ти не розумієш? Це, може, взагалі краще, що ми з тобою зробили в житті!

– Може й так, – відгукнулася Яна після паузи.

– Ну от, – зрадів Віктор. – То як... нехай будуть? Нехай висять?

– Ви вже знаєте.

– Що?

– Знаєте, як я думаю.

І знов ота ніякова пауза. Та Господи, та що ж таке, подумки скиглив Віктор.

– То видалити?

– Як хочете.

Віктор ще кілька секунд послухав паузу, потім кинув:

– Ну добре, як скажеш. То... бувай тоді?

– Угу. До побачення.

І з полегшенням скинув виклик.

Невже то все через Тамілу, крутилася дурна думка. Невже воно якось пов’язано там, за лаштунками Всесвіту? Невже...

Здоровий мужик, майже сивий весь, а думаєш таку хєрню, глузував він з себе – і все одно відчував, наче зачепив якусь ланку доміно – і от-от цепною реакцією повалиться геть усе. Бррр, здригнувся він, хоч і стояла тропічна спека.

– Кола для містер, – шибздик поставив перед ним мутнявого келиха.

Віктор довго дивився туди, намагаючись вхопити хоч щось спільне між відомим напоєм та їржавою рідиною, яку йому пропонували. Потім кинув шибздикові долар, підхопився й пішов собі геть, не п’ючи.