23. Віктор. Таміла

– Кальмари! Восьминоги! Спеціально для вас! – галасував ринок. – Ви просто об'язан купляйт оцей суперовий риба! – горлав ламаною англійською продавець, що сам був схожий на рибу, до того ж підкопчену. – Містер ніколи такого не їли!

– О! Фото! Ви мене фоткать, я вам продавать устриця! Супер бізнес! Супер устриці! Супер містер!

– Купіть у мене риба, і я фоткать вас на пам'ять з цей риба...

– Мідії! Мідії безкоштовно, всього двадцать доларів!..

– Покупайте!..

– Спеціально для містер!..

Віктор скучив, як він думав, за такими місцинами, – але рибний базар в портовому містечку на Калімантані втомив його майже миттєво. І навіть потрясні місцеві типи, які до того ж ще й охоче позували на камеру, чомусь не чіпляли його, хоч раніше він за такий матеріал віддав би купу грошей. Він і зараз віддав (бо дістатись сюди – то не для бідних), але нічого не міг вдіяти з нестримним бажанням нестися геть – кудись туди, де тиша і спокій. Оце так постарішав, плювався Віктор. Оце так розвалюха стара. Та тобі вже тільки на дівані мандрувати, клацаючи свою Яну просто з нього, лежачи на боці. Яна, Янчик...

– Містер бажає краща в світі морська зірка?

– Справжні перлини для ваша красива дружина!

– Чорна перлина!

– Сувенири на пам'ять!

– Риба!

– Кальмари!

– Тільки для вас!..

Більш того, полюючи на цікаві типи, Віктор став відчувати те, щого раніше не було й сліду: його дратувало, які незграбні всі ці люди, як вони по-дурному ходять і по-дурному дивляться. Капець як кортіло підійти до них, дати інструкції та й зняти гарну постановку. Невже оці півроку так мене переформатували, не міг надивуватися Віктор.

– Найсмачніший кальмар Індонезії!

– Найсмачніший кальмар океану!

– Чого містер нічого не куплять?

– Містер!..

І це при тому, що типи тут були огого які цікаві. І числені туристи, і тим більш місцеві, особливо дівчата. Тутешній тип був майже мавпячий – темна шкіра, довгі руки, вплюснуте ообличчя, – і тим більш екзотично виглядали спроби цих олюднілих мавпочок вдавати з себе фатальних жінок. Щось було в них дуже кумедне – і водночас, як не дивно, щось і справді дуже спокусливе, з добрячим таким грішним присмаком. Втім, серез місцевих повій було чимало білих – мабудь що й українок, засмучувався Віктор.

Звиклий вже до щоденного сексу, він мужньо терпів декілька днів, потім спробував вирішувати проблеми самотужки, але це було чи не огидніше за зраду з якоюсь там місцевою мавпочкою.

Виходу не було – доводилося терпіти далі.

***

Одного разу, коли їхня група мліла від спеки в черговій екскурсії, Віктор ледь не згубив щелепу. Біля входу в якійсь там місцевий заклад стояла дівчина такої краси, яких він, здається, ще не бачив за всю свої довгу біографію мисливця за обличчями. Она була, авжеж, місцева, але нічого мавпячого в ній не було й сліду: смугла шкіра та ідеальні абриси обличчя, очей, всієї статури, наче її зваяв геніальний скульптор, ще й додав у своє творіння звабливого вогню. Вона спокійно стояла собі, на когось чекаючи, але при цьому й несамовито кричала – очима, грудьми, всім своїм гнучким тілом, вкритим легкою тканиною. Так, принаймні, здалося Віктору.

Він постояв, подивився на неї (не ховався, знаючи, що жінки все одно помічають кожен погляд на себе), потім зітхнув і взявся за те єдине, що міг зробити: дістав свою камеру. Відійшов про всяк випадок за огорожу – його “гармата” легко брала з далекої відстані – навівся, сфокусувався...

– Містер! Фото? Фото? Містер!..

Подумки згадавши всі чини пекла й його околиць, Віктор відлипнув від видошукача й озирнувся. До нього поспішав місцевий тип, галасуючи на ходу. Ще не вистачало оцього, кривився Віктор. Оце ж тільки цього й не вистачало для повного...

– Містер! Ви фото дівчина? Містер!

– Я просто фотографую всіх, – мовив Віктор. – Я корреспондент, я...

Хоч би ножа не вихопив, думав він. Морду ж я наб’ю йому, нікуди не дінуся, але от коли ніж...

– Дуже добре! Містер фото дівчина, містер подобаться дівчина! Містер бажає брати дівчина? Бажає брати? Містер бажає дівчина?

– Тобто? – перепитав Віктор, наче й справді не втямив.

– Двадцять доллар дівчина! Гарний молодий сексі дівчина!

– Е ні, дякую, – хотів сказати Віктор і піти геть, але чомусь не сказав і лишився.

– Двадцять доларів? – перепитав він.

– Я робить скидка для містер. Тридцять доллар, але спеціально для містер лише двадцять. Ласкаво просимо в наш рай, містер!..

Що ж я роблю, подумки скиглив Віктор, входячи слідом за галасливим сутенером до облізлого “раю”. Вона була тут – одразу за Віктором, за його спиною, і він відчував від неї невидимі електричні хвилі.

Сутенер провів їх до кімнати та лишив, взявши бабки.

Здається, вперше в житті Віктор ніяковів перед жінкою, яку хотів, наче шмаркатий хлопчина. Знаючи, що він для неї іноземний козел з яйцями, він просто почав роздягатись. Зняв сорочку, здійнявши руки, зачепив люстру та лайнувся по-нашому.

– Русскій. Я так і думала, – мовила краля російською.

Віктор ледь не подавився.

– Не русскій, а українець, – відказав він.

– Серйозно? А звідки ти? – перейшла та на українську.

Тут Віктор вже й справді подавився, і краля навіть ляскала його по голій спині.

– Слухай, – мовив він, коли прохекався й сів на ліжко. – Як тебе звуть? Мене Віктором.

– А я Таміла. Я наполовину керала, це індійський такий народ, але виросла у Вінниці. Мій батько приїхав вчитися...

– Слухай, Таміла. Скільки тобі років?

– А що?

– Ну скільки?

– Двадцять дев’ять, – знехотя мовила та.

– Справді?.. (Віктор був впевнений, що їй не більше двадцяти.) – Слухай, Таміла. Я не зможу тебе трахнути. Я дуже тебе хочу, я заплатив за тебе, але я не зможу. Ось що мені робити?

– Чого не зможеш?

– Бо мені соромно. Скрізь, де я не буваю, українки роблять оце. Ну ось чому це так?