22. Леся. Дебют

Настав довгоочікуваний день прем'єри.

Леся майже не відчувала цього. І майже не вірила в це. Вона була на якомусь постійному взводі, що не відпускав її навіть уві сні. Те, що вона дізналася про Шоко, заступило для неї і хвилювання перед дебютом, і всі-всі-всі емоції, які могли б заповнити душу, коли б не...

Душу зайняла лише одна емоція – «як бути з Шоко».

І зараз, і взагалі.

– Ти чого така? – спитав він, виблискуючи своєю фірмовою посмішкою.

– Яка?

– Така, наче то не ти. До мамці закортіло?

– Все нормально.

– «Фьсе ньольманьо…» Зберися у кучу! Сьогодні працюємо на всі сто!

Раптом стало проблемою дивитись йому у вічі, говорити з ним, навіть зустрічатись у кватирі. Чудернацький Лесин мозок жахався не стільки тому, що зараз вона під поглядами усієї Європи вийде танцювати з вбивцею, скільки тому, що вночі знов треба буде з ним спати. Вона навіть вивчала в дзеркалі свої груди, видивляючись, чи не посиніли вони від його поцілунків.

– То й як, подобаєшся собі?

– Чого ти підглядаєш? Чого бігаєш за мною?

– Ти забула, який сьогодні день? Сьогодні ми маємо являти собою єдине ціле. Шоу наближається!

Шоу і справді наближалося – і разом із ним потроху вповзав знайомий холодок у нерви. Леся добре знала з дитинства оці дні виступу і не могла б сказати, чи вона любить їх, чи ні. Зрештою, це ж дні гамбургського рахунку – саме те, заради чого вона займається справою свого життя. Але чомусь завжди хотілося, щоб такий день минув скоріше. Хоча на сцені з артиста зазвичай вилітають и всі почуття, що накопичуються поза її межами. Так було і з Лесею, котра завжди оберталася на сцені на якую іншу істоту, швидшу, спритнішу та мабуть що кращу за Лесю.

– А? Десь отам всередині ховається неймовірна Лада. Чи я помилився?

– Ти ніколи не помиляєшся.

– Дивись мені, Ладо! Сьогодні день, коли час платити за рахунком!

Так було і цього разу. Перед шоу її заново підстригли, лишивши короткий платиновий пух, і виголили візерунки на скронях і на потилиці. Зухвало нафарбована, одягнена в мерехтливе трико-металік, сліпуча, владно-холодна Леся раптом якось наново перейнялася своєю зовнішністю, відчувши в собі сріблястий холодок своєї злості. Вона знову бачила в дзеркалі дорослу блискучу суперстар, на десять-п'ятнадцять років старшу за неї, і вперше відчула себе саме такою.

– Боїшся? 

– На сцені побачиш.

Потім вона довго, надто довго товклася в артистичних, а навколо неї кружляли однакові галасливі обличчя і щось із нею робили – дофарбовували, досмикували одяг, – а Леся зрештою всіх прогнала й почала розминку. По-хорошому треба було разом із Шоко, і взагалі треба було налаштуватися одне на одного... але вона не могла. І він наче розумів та вже не чіплявся. Та-ак, розтяжка раз, розтяжка два, і оцю вправу, і оцю, і ще й оцю...

– Готова? За десять хвилин починаємо.

– Я в курсі.

– Давай, Ладо. Ні пуху!

– Пішов к чорту.

– Правильно!

Десять хвилин плинули довго, дуже довго, – а шоу, до якого Леся готувалася півроку, промайнуло швидше, ніж її одягали і фарбували. Так, у всякому разі, їй здалося. Вона не знала, хвилюється вона чи ні. Величезний космос залу не пригнічував, а збуджував Лесю, що стала Ладою; "я вам покажу!" – дзвеніло в ній, і срібляста злість наповнила її струмом, що зробив тіло стрімким і сильним, наче тайфун. 

Вперше не Шоко, а вона була на крок попереду; вперше відставала не вона, а він, – Лада вела його, дражнила, зливалася з ним і кидала його, грала їм, наче маріонеткою, і зростаюче збудження не сковувало їй ані думку, ані тіло, вливаючись лише в азарт, який робився все гострішим та холоднішим, як крижана спиця. 

Після шоу вона раптом розплакалася в артистичній, хоч до того не відчувала в собі ніяких емоцій, – ніби пройшла анестезія і відтанули заморожені нерви. Зал шаленів, і вона вибігала мільйон разів, заплакана, скажена, з розмазаною по обличчі фарбою, і такий потрапила в усі медіа, забиті наступного ранку ридаючою Сніговою Королевою.

Це був успіх, шалений успіх, або ж ні – триумф, абсолютна Лесина перемога. Нарешті все її життя має сенс, нарешті Бог довів, що він є, справедливість існує й дива трапляються. Нарешті Леся отримала те, чого хотіла… або ж ні – те, про що боялася і мріяти, сміючись сама над собою. Нарешті на неї полювали репортери, фоткаючи її, заплакану, чудернацьку, з розмазаною фарбою, і вона силкувалася щось белькотіти їм, а Шоко відганяв всю зграю, рикаючи в мікрофони щось невтямне німецькою та англійською.

Нарешті все це було насправді з Лесею.

Ось тільки вона не могла відчути як слід свого триумфу, бо місце в її душі було зайняте зовсім іншими почуттями.

Шоко постійно був з нею, і вона відчувала його всіма своїми настромленими нервами, як щось гостре й небезпечне, начебто поруч стирчало голе лезо ножа, на яке треба було не напоротись. Навіть на своїх фотках, які швидко заполонили інтернет, Леся відчувала згодом це невидиме лезо – у погляді заплаканої Лади-Снігової королеви, в котрій вона вже навчилася впізнавати себе в дзеркалі.

Фізіономія Шоко мелькала в репортажах раз через п'ять, змішуючись з підтанцовкою: вочевидь не він був гвіздком цього виступу. Його реакція вразила Лесю: після шоу він дивився на неї, наче на примару, а потім раптом обхопив, витиснувши все повітря, і тримав в обіймах, поки Леся не запищала.

– Дякую, – сказав він, і Леся не знала, що їй із цим робити.