21. Яна. На волю

Настали якісь химерні дні.

Після того дивного вечора, коли Віктор змивав з Яни рептилоїда, а та плакала й пестилася до нього так, що млоїло в печінках – відтоді Яна стала із ним лагідна, ніжна, цілувача, лізуча й приставуча. Хоч до рани прикладай, хоч пірнай у неї та захлинайся ласкучою жінотою, наче шампанським. Віктор так і робив, і від постійних витрат генофонду у нього гуло у вухах.

А може, й не від цього, а від роботи. Її ставало все більше – або, може, вона сильніш приїдалася Вікторові. От же ж невдячна людська натура! І так їй не так, і отак, гмикав він, згадуючи щасливу гарячку перших тижнів із Яною та нудьгу попереднього часу, коли здавалося, що все скінчено, життя пройшло, ти вже старий, дівчата не люблять тебе... А зараз ще й як люблять, з шії не злазять – а все ж тобі кортить... чого?

Свободи, раптом збагнув Віктор. Щоб знов без графіків, дедлайнів, без роботи на дядю. Коли ти сам собі режиссер, сам собі графік, сам собі все.

Але чи розумно викидати такий життєвий трофей на смітник? Бо ж не пацан вже, треба й якісь інші мотивації мати окрім хочунехочу.

До того ж і не в тім річ насправді. А в тому, чи буде Віктор щасливий, коли кине цю роботу?

Який би він не був заморочений – все ж таки розумів, що ні, не буде. Тільки нитиме, що такої халепи наробив, старий дурень, – ось що буде. До того ж він ще й не один. А з Яною що, а її куди?..

Ні, то не вихід, розумів Віктор. То не вихід, а гімно. А гімна і так у тебе забагато було в житті, більш не треба, красно дякую. Обійдемось вже й без гімна.

А що ж тоді?

І тоді Віктор раптом второпав, чого йому насправді хочеться. Нові обличчя, нові картинки, нові погляди, етнотипи, вбрання... Подорож! Та не така, як по роботі, коли його мотиляють чи у Відень, чи в Варшаву, аби був, як штик, і знімав що кажуть. Ні, це все не те. Ось коли він височіє орлом понад юрбою та знає, що сам собі шеф... І скільки у світі куточків, де ще не був! Це ж просто капець, коли вростеш у свою довбану студію та й не побуваєш там ніколи. Це ж просто жах що таке!

Тим більше, що він поїде не один.

Віктор якось був впевнений, ось прям ані секунди не мав сумніву, що Яна з захопленням сприйме цю ідею. І справді: вона видала йому порцію своїх фірмових ахів-охів, особливо коли той розписував джунглі Індонезії та Папуа. Вони продивилися на спільному адреналіні, наче п'яні, купу фоток та відосів в інтернеті, причому Яна сиділа у Віктора на колінах, і ясно, чим все скінчилося.

Потім вони розбіглися по ділах, і Віктор не їхав – летів на своїй Рено, відчуваючи й справді крила за спиною. Все було таке, начебто впала якась їмла з очей, і життя знов набуло своїх природних яскравих кольорів, – хоч і грудень, і насправді сіре усе, як і завжди то буває взимку в Києві. Але ж ні: сірезні вулиці й обличчя мерехтіли прихованими барвами, бо були початком нової великої подорожі, нової сторінки життя...

Тренькнуло повідомлення. Янчик. Мабуть пише, як мене кохає. А ну ж бо:

-- ми не поїдемо --

– прочитав Віктор.

-- не зможемо --

І трохи згодом:

-- не можна кидати роботу --

З відчуттям, наче справджується якийсь дурний сон, він набрав Яну. («Ти ж так і знав, так і знав!» – товбичив йому внутрішній голос.)

Не бере.

Так і знав...

Віктор вирулив до тротуару, припаркувався, аби написати Яні усе по поняттях, яка то все хєрня і як не треба на це зважати... і тут раптом нове повідомлення.

-- Привіт, як справи –

Стась.

Віктор лайнувся.

То він пише тобі чортішо і не відповідає, і потім ще й пропадає бозна куди… То раптом влізає анізвідки. Коли не до нього, от як зараз.

-- Що тобі треба --

– написав йому Віктор.

-- Не надо ображаться. Тут представник каже що ти хотів кудись їхати. Я в принципі міг би тебе підмінити --

Віктор знов лайнувся – вже добрячим таким матом.

Звідки він взнав? Коли оце шмаркло недоросле, хоч і талановите, встигло затоваришувати з Представником? Ще й “підмінити його”, Віктора. Рівноцінна “підміна”, нічо не скажеш.

-- Тоді ти можеш їхати, а Яна лишиться тут --

– надійшло іще від Стася.

-- Бо в неї зйомкі серйозні і невідкладні --

-- так сказав представник --

Віктор хотів вже дзвонити Стасеві та проказати йому все, на що той заслуговує... чи не треба? Не звертати уваги на шмаркла, просто не звертати...

Дзвінок. Яна.

– Що таке? – гримнув Віктор у телефон. – Ну ти чого, я ж сказав, що все владнаю, домовлюся, ну чого оце проблеми робити з нічого, – бухтів він одночасно з Яною.

Певний час вони так і говорили – дуетом, не слухаючи одне одного. Віктор здався першим.

– Ну послухайте ж мене! – слухав він плаксивий Янин голос. – Ну дайте ж сказати! (Хоч він вже й мовчав.) Я... я не можу з вами, бо... бо в мене... ну, відповідальні зйомки. Представник сказав... і не можна відкласти... а ви можете їхати, як хочете...

Якась вона зовсім химерна, думав Віктор. Голос знов такий, коли вона ще мишеням була.  І... і що це вона верзе? Що вони всі взагалі верзуть? Вони що, змовилися всі?

– Янчик, – почав він, коли та вже досить довго мовчала. – Значить, так. Послухай.

Він не сказав їй “ми поїдемо разом після оцих твоїх зйомок”. Не сказав “ніколи я не дам тебе знімати оцьому шмарклу, та й взагалі нікому”. Не сказав нічого з того, що треба було сказати.

Бо подумав: а чого це вони всі мною командують?

Не хоче зі мною – то й ніхто не тягне. Хоче мене спровадити – я й поїду сам. Мужик я чи ні? Хто кого взагалі з жопи витяг? Хто кого має вмовляти? Хіба я її? Не триматиме вона мене тут!

– Послухай, – сказав він. – Ти вже доросла самостійна модель. То ж маєш сама дати собі раду – чого й від кого ти хочеш. А я справді поїду. Втомився я. Як передумаєш – давай зі мною, добре? Бувай, цілую.