20. Леся. Страх

По-перше, вона все ж таки сп'яніла. Отих трьох келихів їй вистачило з головою.

По-друге, переварити всю цю історію про Шоко, Хариту та їхні зіркові відносини Лесі було важче, ніж своє перевтілення в Ладу. Крах легенди змістив їй точки опори на планеті, і вона три години колісила по Відню, перевищуючи швидкість.

Леся ризикувала і Шоковою машиною, і своїм життям, і чужим, і лише янгол, которий оберігає п'яних дуреп, матюкаючи їх з небес, допоміг їй ні в кого не впаятися і нікого не переїхати. Мабуть, він же й відвертав від неї ментів, які гарантовано позбавили б її прав аж до пенсії. Короткий листопадовий день вже стухнув та поступився вечорові, а згодом і ночі, яка знов плинула віденськими вогнями крізь Лесю та її машину (ну, тобто Шокову, не її). Вікна, ліхтарі, вежі з підсвіткою, машини, машини, машини, що гудуть комусь… хіба це їй? А, хай їм грець. Знов вежі, ті самі, тільки якісь не такі… а, то вона з іншого боку під'їхала, треба розвертатись. Ну куди ти преш, німчура, не бач, мені тре назад. Пішов в сраку зі своїми «бі-бі»! Сам такий! Де тут лівий поворот… а, немає. То й нічого. У них немає, а в мене буде. Бабуню, геть з-під колес! Ааай, он той повертати хоче! прямо мені в лоба! куди ти преш, не бач, я їду… чи тут однобічне… а, проскочу! Проскочу! Вперед! Аааааа!!!..

Нарешті, обвішана автоматичними штрафами (всі вони методично висвічувалися на екрані), Леся в'їхала до рідного паркінгу.

– Твою ж мать! – гримнула вона, об'їхавши його тричі по периметру. – Бітте! Бітте! Ви не підкажете, як мені в цьому (матюк) паркінгу знайти (три матюки) своє місце? – запитала вона у Ахмира, паркувальника в помаранчевій жилетці.

– Девушка, не гарячись, – миролюбно сказав той російською (ну, тобто «васточною» російською). – Пусті меня садітьсі к тєбє, і мі ща всьо найдьом. Какой у тебя номер?

Вони об'їхали з ним по периметру ще три рази.

– Нав'єрно, временній, – бурмотів той.

– Який ще «временній»?! Я тут півроку вже як живу, розтудой його передутудой!!!

– Нє гарячись. Ща всьо сдєлаем. Став пока свой машина в етот блок.

– Але ж це чужий блок?

– А чужой поставить машина в другой чужой блок...

– І часто у вас так буває?

– Бівает. Всьо время строят, всьо время новий жильци паркуються... А у тебя машина, как у той девушка, которий тут в аварії умер, – сказав паркувальник .

– Харита? – ахнула Леся.

– Нє знаю, как ее завут. Машина помню – лендровер фрілендер второй, как у тебя. Я тагда биль там. Она в будка врезался, і – вуххх! – паркувальник зобразив вибух.

– Що, точно така? Ну, машина?

– Да. У нєйьо з мужем две одінакових машина. З одинаковій ключі. Вечером він под єйьо машина шота дєлаль, чиніль. Нє починіль, значить. Нада било мастер визивать. Я хароший мастер, твой машина как радной знаю...

– Ви кажете, що Шоко робив щось з машиною Харити перед тим, як вона загинула?

– Чиніль, я же гаварю. Я там прахадиль, відєль. Я нє дежуріль, просто прахадиль другой машина чинить. Я би сказав – дарагой, не нада, давай я твой машина пачиню, – но меня ждаль другой машина чинить...

– А чому ви думаєте, що це її машина, а не його?

– Пачіму, пачіму... Она на нєй уєхаль.

Леся дала йому на чай та повільно рушила додому.

В голові гув протяг. Все, що Леся почула й відчула за день, не вміщалося в ній, і хотілося луснути, щоб хоч трохи вивільнити з себе оце все. Здавалося, в жилах її замість крові тече мартіні та кружляє, перекидає, перекручує все навколо, аби Леся не втрималася на ногах.

Хоча справа не в мартіні. Зовсім не в мартіні.

Спершу оця біографія Шоко, почута від дівчат.

Потім божевільна гонитва по Відню.

А потім ще й оце.

Шоко, думала Леся, хитаючись в коридорі. Нахабний, нестерпний, але начебто хороший Шоко.

Невже все справді так, як вона подумала?

Чи як би там не було, а за кермо вона більше не сяде.

***

– Де ти була? Чому телефон не відповідає? Післязавтра шоу! Це твій дебют! Ти розумієш взагалі? – кричав на неї Шоко, як на маленьку. – Стривай! Ти що, напилася? І п'яна за кермо? Ти вабщє ку-ку? Я ж тебе звільню! Танцюй п'яна скільки хош і де хош!

– У пробку потрапила, – сказала йому Леся. – Втомилася. Їсти не буду. Добраніч!

Та пірнула в ліжко, взявши колючий погляд Шоко з собою в каламутні сни.

То були не сни, а якесь дебільне продовження отого дебільного дня. Шоко скакав на ній дикуном та був скрізь – і зовні, і зсередини, а вона вмирала чи то з остраху, чи то з бажання, і хотіла хоч де сховатися від нього, але не могла, бо вона вся була його – і тіло, й нерви, і груди, які він тріпав і смоктав, наче голодне цуценя, і душа, для якої вже не було вільного куточку, бо скрізь був Він – хітливий, нахабний, напористий. Звабливий. Гарний до оскоми, до крижаної голки під серцем...

Наступного дня Леся репетирувала з ним довго, довго, заробивши пекельного болю в ногах і спині.

– Що с тобою сталося? – питався Шоко. – Ти сьогодні наче фурія. Але то добре. То дуже добре. Щоб була такою завтра, ясно тобі?

Ввечері она не далася йому, пославшись на головний біль. Шоко став робити їй масаж, і Леся не могла спиратись, тому що це було приємно аж до оскоми, до зірочок в очах, до солодкої пронизливої болю в кожному нерві.

З насолодою в неї увійшов і сон. Засинаючи, Леся думала – «цікаво, коли йому захочеться вбити мене, як він убив Хариту?..»