19. Яна. Український рептилоїд

Десь під Хеловін Яна звернулася до Віктора з дивним проханням: розфарбувати її під монстра. До того ж саме так, як і минулого разу – все тіло з голови до ніг, ще й стійкою фарбою, яку не змиєш водою. Тільки цього разу образ має бути не чарівним, а потворним. Хочу побути жахіттям – так сказала йому Яна. Бо обрид гламур аж по саму нехочуху.

Прикольно, що вона ж трохи й була жахіттям. Таким тендітним лисим жахіттям, химерним, кислотним і вродливим. Жахіття й було її вродою: Яна мала вже скандальну славу «українського рептилоїда» (таким йменням її нагородили у соцмережах). Самим тільки своїм виглядом вона постійно збуджувала потоки хайпу, що фонтанували скрізь, де б не з'явилася її чудернацька татуйована голова. З неї глузували, стібалися, складали про неї анекдоти, – а Представникам було того й треба. Яна так підштовхнула їхні продажи, що без неї вже не траплялося жодного анонсу. До того ж реальні покупці не хайпували в соцмережах, а просто купляли та робили Яні інколи химерні пропозиції, котрі вона відразу ж і відмітала.

І ось чи не зробити з неї, згодадався Віктор, таки справжнього рептилоїда? Зеленого, з лускою на тілі, з химерною монстрячою пикою? Він одразу ж написав Представникові, і той стрів цю ідею з захопленням: у них якраз є кислотних кольорів колекція зі штучного міху. Зелений рептилоїд якнайкраще пасуватиме до неї. До того ж – гарна нагода залучити в бізнес і Янине прізвисько, і одним хапом всі плітки про рептилоїдів, що ними вирує інтернет.

Яна не надто зраділа новій зйомці, але не пручалася, лише вибила собі два дні на «просто побути жахіттям». Віктор нічого не мав проти – йому якраз треба було до Ужгороду, де в його рідній альма-матер мали намір зробити із ним творчу зустріч.

Тож Віктор узявся фарбувати Яну, аби лишити її на два дні рептилоїдом. Завдання було не з простих – на це пішов цілий день. Віктор знову втирав фарбу, наче мастило, в шкіру Яні, трохи зляканій, бо він попередив її, що зелень змивається найгірше з усіх фарб. Мазок за мазком – і оксамитове тіло Яни на очах ставало лиснюче-зеленим і блиским. Фарба вкривала його, наче в Яні проступало зсередини чаклунське прокляття, груди обернулися на набряклі бруньки, лиса голова на бутон з очима… Фарбуючи її скрізь, Віктор знов збудився як чорт, так само як і Яна, – але цього разу вже все було можна, і, визеленивши її тіло, Віктор дав волю інстинктові, і Яна верещала голою жабкою, лускаючись від його напору. Потім, як відхекалися – довго ще малювали все інше, і ось нарешті жабка вкрилася лускою, а обличчя її шкірилося рептилоїдним посміхом. Віктор перевищів самого себе: від самого лиш погляду на той посміх з горлянки лізло лякливе «ааай!». Проте, як не дивно, рептилоїд виявився ще й симпатичним. Потворним, дотепним і милим, аж кортіло погладити. Яна була у захваті, Віктор ходив гордовитим півнем – і на цій мажорній ноті лишив її, цьомнувши в салатові губи. Час був прямувати до аеропорту.

***

Через два дні Віктор, увінчаний всіма ужгородськими лаврами, вдоволений, як кіт в сметані, повернувся до столиці.

В Жулянах його зустріла Яна, так само зелена, але якась стрьомна, скута, наче в рептилоїда знов вселилося оте давнішнє мишеня. Віктор розпитав, як вона, що трапилось, почув «все в нормі» – та більше не було часу на з'ясування: от-от мала початися зйомка.

Яна провела її на своєму звичному рівні, проте Віктор все рівно відчував оту скутість, наче в студії був Стась, хоча його й не було. Чи вона все ж таки соромиться свого вигляду, думав він, чи що з нею не так? Сама ж попросила, от же ж. Хоч і розумів: одне діло бути рептилоїдом, де тобі хочеться, і зовсім інше – в аеропорті та (тим більше) на зйомках. Його трохи бентежило сумління: мабуть, не треба було робити з її капризу чергову роботу. Не можна весь час працювати, треба інколи і жити, бухтів Віктор собі голосом коуча, якого щойно слухав у літаку.

Але те, що сталося в них удома, зрозуміти вже було важче: коли Віктор почав так само витирати фарбу з Яни, як це робив колись, – та чогось заплакала. Від розпитувань плач посилився, а у ванній перейшов раптом у палкі обнімашки, які в свою чергу перейшли в те, в що завжди переходили у Віктора з Яною. І ці гіркі пестощі точилися незрозумілими Віктору сльозами, що краяли йому душу, збуджуючи якесь млосне бажання, яке ховалося, мабуть, десь у тьмяній їмлі снів…

– Що таке з тобою сьогодні? – вкотре спитав він, коли вже все було позаду.

– Просто скучила. І втомилася, – муркнула Яна та обійняла його так, що той побачив зірки на стелі.

***

Незабаром вона вснула, а Віктор, збентежений тим, як все у них було, тупився по-дурному в телефон, наганяючи сон. Новини, новини, зустріч із всесвітньо відомим фотографом Віктором Приходнюком в Ужгородській академії, дифірамби, відмітки на фотках, і ще відмітки, і ще, і ще…

Раптом висвітилося повідомлення. Стась.

-- Що ти з нею зробив??? --

І далі ще одне:

-- Це по твоєму мистецтво??? --

Віктор кліпнув очима.

Може, то він вже спить, і йому пішла снитися оця дурня за мотивами Яниних сліз?

Але ні:

-- Навіщо паскудити прекрасне??? --

-- Ти п'яний? --

– відповів йому Віктор.

Той набирав щось у відповідь, набирав, набирав… Віктор чекав-чекав, доки той набере. Чекав і тупився в прямокутник екрану, болючий для втомлених очей; потім заплющив їх – і одразу ж пірнув у сон, бентежний і дурний, як і кінець цього дня.