18. Леся. Дівчачі теревені

Та ніч лишила в Лесі дивний осад. В їхньому візаві з Шоко щось змінилося. 

Втім, вони обидва знали, що.

Цей впертий мікроб емоцій все ж таки пронинув у них, погрожуючи розбалансувати всю ретельно вибудувану будівлю їхнього партнерства. І Шоко витравлював його, ставши холодним та глузливим, наче в перші дні їхнього знайомства.

– Вау! Скільки соплів! – говорив він, переглядаючи відео їхньої репетиції. – Після такого танцю весь зал побіжить до лора... А це що? Сюсі-пусі? Дєвочка-пріпєвочка? То з таким обличчям до мильної опери, а не до Шоко-шоу. Все спочатку!

Леся й справді не могла абстрагуватись від тієї ночі, першої в її житті, котра була насичена щирими емоціями. А тим більше – від співчуття до Шоко, який знов був із нею бадьорим, елегантним, цинічним «гімнюком». І вона бачила сама на відео, що на якусь непомітну мить відхиляється від ритмічного стрижню, що обличчя в неї точнісінько як у мами, коли та допитує «чого кашляєш? температура є? горло болить?..»

І Леся глибше ховала клубок у горлі, щоб Шоко, не дай Боже, не помітив, як їй боляче. За годину вона знов була Сніжною Королевою – з тим, щоб лишитись нею назавжди.

Відчуваючи якийсь негаразд, Шоко після репетиції спробував домогтися її, але Леся спершу відшила його, а потім, втямивши, що в ній в самій вирує бажання, холодне й злісне, наче заметіль, вперше згвалтувала його, як справжня леді-домінантрікс, сидячи верхи та віддаючи накази.

***

Терпіти вже було не можна, і Леся нарешті зрозуміла, що вона зробить. Потайки від Шоко вона вирішила розпитати його команду про Хариту.

Це було непросто: вона мала відшукати всіх самотужки, ще й так, щоб він не дізнався, до того ж німецька її ще була далека від ідеалу. На щастя, в команді знайшлося кілька людей з України, що їх Шоко пригрів, як то кажуть, і Лесі якраз підфартило натрапити на дівчат-співвітчизниць.

Тема була вдячна, і Таня з Мариною, до яких звернулася Леся, під соусом дівочого шушукання вивалили їй все, що вміють вивалювати дівчата про інших дівчат:

– Вона, по суті, зробила його, – оповідала Таня, потягуючи мартіні. – Коли вона тут вже виблискувала вся із себе, він був іще нікому не відомий. Прибув сюди з підтанцьовкою кабаре…

– З підтанцьо-овкою? – витріщилася Леся. – Ще й кабаре? Я думала...

– Що соліст, пріма великого балету, тралі-валі? – глузливо підхопила Марина. – О-о! Дригав ногами собі в шоу для справжніх чоловіків…

– Що?

– Ну отак.

– Гей-балет?

– Щось таке. Ні, він не по цих ділах, не бійся, – заспокоїла Марина Лесю. – Просто треба ж людям якось заробляти. Коли маєш довгі ноги, ще й мордою шоколадка, то гребувати харчами вже якось не цей. Ні, я нічо проти нього не маю, навпаки, він же ж такий, як оце ми. Колись він був у підтанцьовці, зараз ми в нього… Наш Шоко кльовий чувак, про своїх не забуває, ми тут всі за нього!

– А як вони з Харитою тоді стрілися, коли він у цьому шоу? Як її туди занесло?

– О, ну то ми точно не знаємо, – хитнула головою Таня. – Може, якось у клубі тому, за сценою… знаєш, одне шоу, потім друге, чи якось так… Чи просто десь на вулиці. Хтозна. Але то все вона.

– Що «вона»?

– Все вона. Підібрала його, взяла до себе. І вчила його, і годувала, і трахала. Вона була страшенною стервою та мішала всіх із гімном, ота Харита, але вона зробила з Грицька Шовкуненка славетного Шоко.

– Грицька-а? – здивувалася Леся. – Він же ж наче Влад…

– Ага, Влад. А я Тіна Кароль, – пхикнула Марина. – Владу любить, от і Влад. То вже потім він почав придумувати собі оці «таємні імена». Спершу був Томом, потім перейменувався у Влада... А ти ще й досі не в курсі? – глузливо вилупилася Марина.

– Вони лаялися? – спитала Леся, змінюючи тему.

– О! – закотила очі Таня. – Ого! Не те слово! 

– По всьому Відню клапті летіли. 

– І через гроші у них були розборки. Харита хоч і віддавалася йому вся з потрохами, але й брала собі більше.

– То й правильно: вона ж його і підібрала, і все.

– Ну, як танцівник все ж таки він крутіший. Та й як людина…

– То вже точно. Про покійників хоч і не кажуть такого, але Хари-ита… То було…

– Шось із чимось.

– А ти чо не п'єш? – раптом закинула Марина Лесі. – То ми всі нап'ємося, а ти як стьоклишко?

– Не вийде!

– А ну пий давай!

І дівчата пхали, пхали в Лесю келиха з мартіні. Вони всі були сильно старші, добряче за двадцять, але Лесі здавалися школотою, як ото її подружки з Хмельницього.

– Дівчата, я ж за кермом…

– Усі за кермом!

– В мене і так права тю-тю ще два тижні…

– В усіх тютю на два тижні!

– За що вип'ємо? – виголошувала Таня.

– За твій успіх, Лесько. І за наш теж. Ти свого принца стріла, може й ми стрінемо, – зітхали дівчата й цокалися, розляпуючи мартіні по білій підлозі. – Щаслива ти!

Я щаслива? – міркувала Леся, тупцюючи ватними ногами до машини…