16. Леся. І знов Харита

Минали дні, тижні, місяці... День їхнього першого виступу – Шоко-шоу в новому складі – давно був призначений, і Лесі так дивно було дивитися на борди й банери та гадати: ото ж вона. Оця гламурно-кислотна аж до тьохів у пузі – то вона, Леська Колесниченко з Хмельницького, то на неї настирливо запрошують купляти квитки, то її фотка барвує на банерах поруч із кавовою посмішкою Шоко. (Фотосесія та була есклюзивна, до речі, від спонсору, відомого бренду одягу, що запропонував свого фотографа з України – Віктор, здається, такий няшненький дядечко, смішив Лесю, казав, що вона схожа на його дівчину та є ризик переплутати...)

Цей головний в її житті день все ближчий був, ближчий, але Леся не відчувала того – їй здавалося, що він так само далекий від неї, як і місяці тому, коли вона щойно прибула до Відня і ще лишалася всередині лагідним дівчам з косою. Леся вже звикла до свого нового іміджу та нового життя настільки, що їй здавалося, наче так було завжди, і лише вранці в неї інколи вмикався рефлекс прибрати неіснуюче волосся.

Із Шоко все було якось непевно. Він наче виявився непоганою людиною, попри всі свої витівки (хлопці з Хмельницького і не таке вміють, знала Леся). Коли вона чогось не хотіла, пручалася, не велася – він хоч і гмикав, і лаявся інколи по-нашому і по-німецькому, але завжди робив, як вона просить. Леся навіть думала: а якби я не схотіла тоді стригтися?.. Але тут поїзд на Воркутю вже точно був тютю, та й Леся майже визнала вже, що так їй краще. На неї оберталися на вулиці (раніше таке хоч і бувало, але не кожного дня), робили їй комплименти, шалено клеїли її німецькою, англійською та досить часто російською. Леся досить швидко втямила, що боятися слід лише останніх випадків, та невдовзі вже звикла й до цього.

Але річ була не в тім. Головне було те, що близькості душ, про яку Шоко так ефектно промовляв на початку, Леся не відчувала. І справа була не в ній: якраз Лесі він все більше подобався – бо як може не подобатись чоловік, що веде тебе в головній твоїй справі та хоче від тебе більше, аніж ти сама? Ще й робить з тобою щоночі таке, від чого ти обертаєшся на солодке тісто без жодної думки...

Ні, справа було в ньому самому. Леся чимдалі все більше бачила, що між ними щось стоїть.

Чи хтось.

Знов вона.

Леся вже ненавиділа її так само, як обожнювала колись. Вона відчувала себе гумовою лялькою, чия роль – хоч трохи зцілити Його від туги за суперницею. Встромити в мене дрючка, посмикати за сіськи, покрутити в танці, відчути себе богом на моєму фоні... То й досить з мене, лютилася вона, розуміючи, що зажерлася, що теперішнє своє життя з півроку тому вважала б недосяжним щастям.

Харита... Була б ти жива – я б тобі показала; а як приборкати мертву суперницю?

***

Одного разу вони йшли з Шоко по вулиці, і в них на очах якийсь герой впаявся бампером у ріг будинку. З машини почувся відчизняний (звісно ж) мат.

– Астарожнєй на поворотах, дядю, – гукнула Яна.

– Та шоб його, твою мать! Тормоза одказали, туди їх розтуди! – пояснив герой, додавши стільки рідної ненормативної, що у Лесі з незвички посіріли вуха.

– У, гандон, олень недобитий, – раптом вліз Шоко. – Шоб вас усіх порозмазувало!

– Ти про кого ето? – допікся герой. – А ну йди сюда! Поговорім!

– Я щас как поговорю тєбє, – зелений, наче капуста, Шоко поліз до героя, що вийшов з машини, кремезний, весь у чорній лиснючій шкірі.

Холод підтопив Лесю.

– Сті-і-ій! – вона повиснула вся, як могла, на Шоко, що рвався вперед, на ворога.

– Чорножопий! – кинув той, і Шоко ледь не висмикнувся від Лесі, але та забігла вперед і стала живою заслоною між ними. – Хочеш битися – то бий мене! Бий! Бий! – раптом заверещала вона, не тямлячи з остраху, що верзе.

Інтуїція, що виринула в рішучий момент звідкісь із-під свідомості, сталася в пригоді: Шоко відразу якось здувся та вщух.

– Чого ти, – мляво буркотів він, не дивлячись на неї. – Коли я тебе бив?

– &$%@#*! – не розібравшись, що до чого, герой піддав Лесі ногою під зад. Шоко, вже сумирний, знов вибухнув, та й Леся розлютилася так, що варто було великого зусилля не скочити разом із Шоко бити того оленя, а знов стати між ними.

Цього разу владнатися із Шоко було складніше, але Леся впоралась, вимкнувши з вух оленеві матюги.

– Ну чого ти до нього причепився? Ну чого? – вичитувала вона йому, коли матюги лишилися за спиною разом із оленем.

– Тормоза у нього одказали, – бурчав Шоко, ховаючи очі...

***

Іншого разу Леся, вставши серед ночі в туалет, підгледіла дивну сцену. Шоко, сидячи на кухні, пив мартіні з пляшки, дивився мокрими очима на планшет і мурмотів:

– Ти отримала по заслугах. І все ж таки ти отримала по заслугах ...

Побачивши Лесю, він змовк.

Та підійшла до нього, вагаючись, та обняла, як обіймала подруг-дівчат. Звісно ж, на планшеті було Харитине фото.

– У неї сьогодні день народження, – глухо сказав Шоко, – і ми цокаємось із нею.

Леся поцьомала його. Вона вкрай рідко робила це (любовні ігри були не в рахунок).

– Ходи спати. Ходи до мене, – шепнула вона.

– Гаразд, – кивнув Шоко.

Вони повернулися до ліжка, і Леся вперше, здається, кохалася із ним не «для справи», а «просто так».

У цьому сексі було багато, багато емоцій: Леся дарувала йому насолоду і тепло, виплескуючи всю себе без залишку, огортаючи його поцілунками, в яких порівну було й бажання, і почуття. Тут не було гри і суперництва, а була тільки материнська, сестринська, безоглядна жіноча ніжність та співчуття. Леся сама вибухнула від своїх емоцій. Її сльози змішалися зі сльозами Шоко; він вперше вдячно пхався їй у шію, і Леся засинала, повна і щаслива своїми почуттями. 

І лише десь на задвір'ях свідомості майоріло химерне питання:

– Чому це Харита «отримала по заслугах»?..