15. Яна. Віктор-педагог

«Доброго дня, – вкотре вже набирав Віктор. – Дякую за довіру, але все ж таки ні. Рекомендую звернутися до будь-якої школи фотографії».

Подумав і дописав: “Я ніколи нікого не вчив, я практик, а не вчитель”.

Клацнув “відправити”. І лайнувся: той хлопчина, як на гріх, якраз був онлайн і відразу ж прочитав. І почав собі щось йому строчити.

Нехай хоч роман настрочить, переконував себе Віктор. З цього нічого не слідує й не слідуватиме. Ач який реп’ях на мою голову...

Віктор і гадки не мав, хто він такий, хоч обличчя і здалося йому знайомим. Минулого тижня той постукався у друзі. Віктор, як завжди, подивився спільних – їх було аж один: Яна, – зрозумів, що з Яниної тусовки, і додав. А чого б ні, думав він. Хіба я король? Нехай френдує, хлопцеві приємно буде.

Хлопчина – звали його Стась – перші дні ніяк не проявляв себе, а потім узявся лайкати підряд усе, що було у Віктора. Той, по правді, не звертав уваги, лише дратувався трохи, що всі повідомлення забиті отим “Стась Рибчинський liked ваша post». Аж доки вчора Стась не розпочав бомбити його в приваті.

Спершу то були ввічливі привітання та “як Ваші справи?” Цього Віктор геть не любив – коли хтось настирливо лізе до його кола спілкування, ще й таке цуценя молочне з пухом замість бороди. Тому раз відповів йому, й потім ігнорив – нехай сам з собою теревені плете.

Так було треба й надалі робити. Але ж ні, чогось Віктору впало в сентимент оте “захоплююсь Вашою творчістю, мрію хоч трохи навчитися у Вас, готовий платити скільки скажете”. А цуценя з небідної конури, відразу ж зрозумів Віктор. Хоч і сам він тривалий час вже не бідкався, але до багатеньких Буратінів ставився так собі – мабуть, через те, яке складне спілкування мав із ними на зарі туманної юності. Хоч зараз вже зовсім інші часи – і багатство інше, і Буратини, і все. І цей хлопчина принаймні не має ніякого відношення до Вікторової туманної юності... та й сваритися з тим народом не слід.

Тому, мабуть, Віктор і не проігнорив це прохання, як було треба зробити. А пустився у пояснення, з яких виріс отой дурний діалог:

-- Ну то все буває у перший раз))) Назвіть суму, яку хотіли б за уроки --

-- Я ненавиджу школи та вчителів. Тому й не зможу бути гарним вчителем --

-- Впевнений, що зможете!))) --

От же ж...

***

Віктор трохи покривив душею.

Насправді були часи, коли йому довелося вчителювати. Тільки не з фотографії, а з малюнку. Точніше кажучи, був Віктор колись звичайнісіньким репетитором у одного бовдура, в якому батя бачив суміш Рубенса із Сальвадором Далі. Аніяких малярських здібностей бовдур не мав, і єдине, чого спромігся Віктор (тоді ще худезний окулярик з ніжними вусами) – сам ледь не зненавидів свою професію. Оці нестерпні уроки, коли людина не має ані хисту, ані інтересу, ані чого, ще й руки з жопи ростуть, ще й задом наперед, ще й не з того боку... щоб тобі повилазило, усранція така, повбивав би! Рівна лінія була так само неможлива для бовдура, як для алкаша пройтися бордюром, тому оцінки щомісяця робилися щонижчі, а батин погляд щосуворішим. Вони обидва ненавиділи це дурне гаяття часу – і бовдур, і Віктор; і неодноразово робилися спроби збити урок чи то на футбольчика, чи то на дівчат, чи то на “я художник, я так бачу”. Оцього Віктор найбільше не терпів, хоч і сам бунтував в інституті проти зашкарубілих правил позаминулого сторіччя, – але тут він сам відповідав за ці правила, і... як не він – то хто ж тоді?

Скінчилося це соромно згадати як: бовдур отримав найгірші в житті оцінки, Віктор хотів повертати гроши розлюченому баті (дякувати, друзі відговорили), а згодом побачив на трендових виставках бовдурові абстракції, жахливі як помийка. Абстракції супроводжувалися зворошливою біографією нового українського генія: кляті консерватори ледь не придушили обдарування, що хотіло йти своєю нетупцьованою стежиною, і якби не батько, який попри все вірив у свого сина...

Точніше сказати, якби не батькові гроші, думав Віктор, кисло поглядаючи на бовдурові каляки-маляки. Все в цій історії було ясніше нікуди, але ж дурне сумління чогось там нудило – “вчив, вчив, і чому навчив?” “Талант розквітне попри всіх учителів!” – було написано на флаєрі бовдурової виставки; “то ж про мене”, похмуро гадав Віктор, згадуючи оті мерзенні уроки. Його навіть запрошували познімати презентацію, і це було б найбільше приниження в його житті, якби Віктор погодився (хвала небесам – вистачило мізків послати бовдурового менеджера подалі). Але “неприємний осад лишився”, як то кажуть в одеському анекдоті, і вчительство для Віктора ще й досі було такою гнітючою мозолякою, на яку краще не наступати.

А цей Стась узяв та й ступив. Всією своєю незграбною цуценячою лапенцією.

***

Віктор якраз хотів відказати йому щось нелюб’язне, коли прийшла Яна.

Обцьомавши її скрізь, де було треба, познімавши з неї одяг (тут головне було вчасно зупинитись), Віктор помітив, що Яна, проходячи повз ноута, затримала погляд на екрані (там якраз вилізла великим планом аватарка бородастого цуценяти).

Вікторові навіть здалося, що її губи машинально щось вимовили – схоже наче лайку. Чи здалося?

– Ти його знаєш? – спитався він. – Цей кадр у тебе в друзях.

– Так, – побарившись, відгукнулася Яна. – Трохи.

– І хто він?

– Мій... фен. Ну, шанувальник. А взагалі хтозна, – знизала плечима Яна. – Ми не спілкувалися... майже. В мене таких багато. А як ви на нього вийшли?

– Та ось хоче, щоб я цей, – Віктор пхикнув. – Осяяв його блиском свого генія. – І розповів про всю цю канітель з його приставаннями.

– То й ну його! Кажіть, вам нема коли! – бурхливо відреагувала Яна. Все ж таки як вона переймається моїм життям, млів Віктор. – Іще гаяти на нього час! Ви і так втомлюєтеся на зйомках, відпочивати не встигаєте... Обійдуться вони всі! Не дам, – кумедно облапила вона Віктора. – Моє!