13. Яна. Мамин візит

– Добридень вам, хай Бог дає усілякого добра, здоров'я… бо головне – це здоров'я, я ж Янці забше казала, – галасливо втискалася маманя у Вікторову хату. – Оце й кажу їй: ти себе доведеш, не можна так – мотиляєссі, мотиляєссі по цих показухах, чи як воно. Бога там нема, кажу їй... але то ж воно доросленьке в мене вже, доню моя...

– І вам не хворіти, – мовив Віктор, стоячи біля дверей. – Ви чого хотіли?

– Можна, я пройду, синку? – маманя спробувала відсунути його. Той був непохитний, наче сейф.

– У вас якесь діло?

Та вирячилась на нього.

– Ну а як же ж? Моя доня в тебе живе, синку, а ми з тобою ще й досі не цей. Я ось і напекла вам, і...

Віктор раптом розлютився.

– А чого це «синку»? – спитав він, не відходячи. – Вам, вибачте, скільки років? Чи ви вже в дванадцять дітей мали?

– Та що ж ви таке говорите! – жахнулася маманя. – Хай вас Бог за це простить! Ну а як же ж, коли ви з Яночкою... то ти вже мені й синочок. Ось у гості до вас... – вона вчинила нову атаку.

Віктор нарешті здався і відійшов.

– Ви хоч би подзвонили, що прийдете, – мовив він. – То я б і підготувався...

– Та не нада нічо готуваться! – замахала руками та. – У мене ж все з собою. Хоч і підгодую вас трохи... а то бачила Яну – змарніла вся, наче цей... з отих, прости Господи...

– Може, не змарніла б, коли б її не били, – сказав Віктор.

– Били?! Божечки мій! А хто ж її бив?! – заполошилася маманя. – Хто підняв руку на мою доню? Чи це ви той... хвігурально?

– Яке фігурально. Он які синці були.

– Синці-і? Де? Хто це зробив? Коли?!

Ця грьобана тактика діяла на всі сто: Віктор попри все почувався ідіотом.

– Так, – він знову підсунувся до неї. – Давайте мені без цього.

– Без чого?.. То ти таке кажеш, синку! Чи у вас жарти такі, отак прийнято, чи... я хочу знати, хто бив мою Яночку!

Треба було знову розлютитися. І випхати до біса, ще й синців їй наставити, нехай потім доводить, що влізла в чужу хату і її там чомусь побили. Треба... от же ж сволота!

– Так, маманю, – спробував розлютитись Віктор. – Ви мені тут не цей. Самі руки розпускаєте і потім іще мені дурня ламаєте?

– Я? Руки розпускаю? Що ти ото таке кажеш, хай тебе Бог простить? Коли я це на тебе руки...

– Та не на мене. Маманю, то ви актриса така? То не Яні, а тобі треба в суперзірки… («Бо чого це я її на ви? З бидлом тре по-бидлячому…»)

– Ти мені тут на вуха не навішуй! – розлютилася вже й вона. – Коли кажеш таке, то й кажи конкретно! Хто бив, де, коли?

– Та ти ж і била! – гаркнув Віктор. (Ледь не додавши – «стара пердухо».)

– Я?! Кого?!

– Кого, кого! Та не себе ж! Яну!

– Яну?!..

Маманя втупилася в нього, наче він був увесь зелений в цяточку. (Він майже і став такий.)

– Та шо ж ти таке кажеш, – вдвічи тихіше й повільніше промовила вона. – Хай тебе Бог простить... Хто це тобі сказав?

«Вона й сказала», ледь не ляснув Віктор.

– Так, маманю, – якось жалібно мовив він. – Кажіть, що хотіли, бо в мене робота. Я вдома, бачте, не відпочиваю, а гроші заробля...

– Ні, ти мені скажи, хто тобі таке сказав, – маманя почала насуватись на нього.

Йому схотілося перехреститись: волосся розпатлане, погляд каламутний, по пиці слюні текуть...

Та вона ж куку, невчасно згадав Віктор.

Вона ж психічка.

От же ж...

– Та ніхто не сказав, – відсунувся він до кухні. – Просто чутки такі... сорока на хвості... а ви отам біля ліфту торбу не забули?

– Фффух! – видихнула та, наче паровоз. – Шо ж ти... наче здоровий вже, а такому віриш, хай тебе Бог простить! Ну як таке можна думати про людей?

– Винуватий, – заспокійливо казав Віктор. – Ошибочка вийшла... То, може, сходимо прогуляймось?

– Та ні, я вже краще присяду, – вона зрулила до кімнати і плюхнулася, як була, у крісло. – Торбу віднеси на кухну, – наказала втомленим голосом. – Там і пиріжки вам, і капусточка, і цей... А мене аж затіпало, коли ти таке сказав. Аж давлєніє підскочило... ооой, – стогнала вона, поки Віктор носив торбу.

– Ну? – встав він перед нею. – То вам краще?

– Ооой... посиджу трохи... Ну ти й зустрів мене, хай Бог тебе простить. Хіба ж так своїх зустрічають? Я ж тобі, рахуй вже, й рідня, і цей...

Віктор раптом втямив, що він зробить.

Він просто напише Яні й попросить терміново викликати маму кудись до себе. До школи, наприклад. Щось придумати і витягти її звідси.

Щоправда, виходить, наче він благає про допомогу, весь такий нещасний. Не сам захищає Яну, а просить захистити себе від її психанутої мамані.

Ну, то вже так й буде. Боже, як вона з нею жила, – жахався він, ловлячи погляд мутнявих очей. Так вже й буде. То я їй допоміг, а тепер, значить...

– Може, валідольчика дати, – кинув він, тицяючи в телефон. «Янчик, прийшла твоя мама, лютує шокапець. Подзвони їй, придумай щось...»

– Та вже відхожу наче. Ну, то живете ви нічо так, – маманя по-хазяйськи озирнулася навколо. – Срач розвів, ну, то таке діло... а оцього тілівізіра за скіки брали? У мене у куми такий, тіки ще більшенький, мабуть. А хата твоя, чи знімаєте?

– Моя, – терпляче казав Віктор, дивлячись убік.

– То добре. Мужику тре свою хату мать. А ти ось мені по-чесному скажи...

– Що?

– Нашо ви з моєї Яни страшка лисого зробили? Воно ж, я понімаю, у вас якась там своя красота, не така як у людей... та все рівно. Ось скажи: не жалко було?

– Що ви хочете, мамо? – Віктор знову втратив терпець.

– Ти не думай, я не дура, я жизнь прожила. То все гроші, гроші... а за гроші хоч чортом станеш, прости Господи. Подуріли всі з тих грошей, Бога забули...

– То ви нас до своєї церкви хочете?

– І то не минеться, – впевнено кивнула маманя. – Бо всі чисті душі, хоч і заблудші, прийдуть до Господа... То я розумію: жити треба, зароблять треба. Ви молоді, здорові («хо», скривився Віктор), а я ж тепер сама. Сиджу в пустій хаті та й молюся за вас.