9. Яна. Втеча

Але ж то було неминуче.

Але ж від того нікуди не дітися.

Вона жила з Віктором, балакала із ним за життя, скаржилася на маму, робила йому обнімашки, двічі цьомала в щоку, називала на «ви», ходила по хаті голяка, викрашалася перед дзеркалом, їздила на стрілку з Представниками, підписувала папери, давала інтерв'ю одному блогерові, другому, третьому, спробувала робити уроки...

В такий метушні пройшли три наступні доби.

Але ж все одно вони обидва розуміли, що давно вже час змивати фарбу. І що Яна сама з цим не впорається. Що їй має допомагати він. (Бо не кликати ж когось іще, справді.)

І що це може скінчитися лише одним.

Коли чоловік ретельно миє дівчину, відтираючи кожен клаптик її тіла – це, якщо він не імпотент, а вона не його донька, не недоліток і не фригідна, матиме лише один фінал. Вони були приречені на нього. Вони обидва розуміли це – і Яна, і Віктор. Не обговорювали, але знали одне про одного, що розуміють.

І, мабуть, ще й тому відкладали цю подію, скільки можливо.

Але далі вже відкладати було не можна.

З почуттям, наче лунає барабанний дріб і невидимий суддя от-от оголосить свій вирок, Віктор поклав голу Яну на клейонку та почав поволі знімати фарбу змивкою для макіяжу, якої накупив чотирнадцять пляшок.

Яна спершу була дерев'яна, стулилася вся, але потім Віктор забалакав її, засмішив, вологі дотики розслабили напружене тіло, і вона по-котячому вигиналася перед ним уся, підставляючи те, що треба. В певних місцях, звісно, були проблеми, і Яна скиглила, сміючись, а Віктор зігнувся, аби не було видно, що там коїться у нього в нижньому ярусі.

Але макіяжна змивка брала, як то він знав, лише верхній шар – власне фарбу, що нею була вкрита шкіра. Саму шкіру, підфарбовану у блідо-лілові та синюшні віддінки (наче вся Яна стала єдними синцем), треба було поволі розпаровувати в теплій ванні, аби розкрилися пори, і потім вимивати мильною губкою.

Синюшна Яна пробігла до ванної, зачепивши поглядом дзеркало, і Віктор довго колупав собі вухо, що його заклало від її вереску, і потім сидів поруч з нею та базікав, пильнуючи, аби Янина голова була занурена в піну.

– Які ти любиш бані? Сауну? Чи турецьку?

– Не знаю, я в ніяких не була. Сауна – то… японська?

– Фінська. Де дуже жарко, але сухе повітря, і не обпікаєшся.

– Е ні, я спеку не люблю. То навіщо вже бані з такою жарюкою? Якраз від неї вода й рятує…

– Розумієш, там пори розкриваються якось. Ось саме це було б зараз до користі. То тре було тебе в сауну, а я не допер, тупило…

– Еее! Та вже ні, спасибі велике, я вже якось такось…

Слово за слово – минуло півгодини. Час був братися за фінальний етап.

– Ну. Давай, мабуть, – мовив Віктор. Голос його раптом зарипів, як у Висоцького.

– Е... Угу.

Яна випросталася з піни кумедним сніговичком. Віктор зітхнув, побажав собі успіху – і намилив губку...

***

З четверого разу результати були такі:

– синюшність майже скрізь вимилася, окрім кутків очей;

– дивовижним чином зникли синці. Невже акрил лікує, гадав Віктор. Може, стулює судини, і там якась біохімія іде, мабуть...

– і Яна, і Віктор були збуджені до дриганини. У Віктора ледь не луснули штанці; Яна хоч і стримувалася, але все одно її гнуло, наче березневу кицю. Вона була млява, очманіла та химерно вродлива – без синців, з легким пухцем на маківці, з наче підведеними (так вийшло) очиськами, що пекли Віктора бурштиновим вогнем. То вже третя Яна, яку я знаю, думав він. І оцю вже витримати не можна.

– Наче впорались. Чиста, – мовив він. («Як у нас буде далі?..»)

– Угу. Дякую.

– Нема за що. («Хіба просто полізти до неї з цілуванками? А вона ж мені довіряє...») – Витрешся? Давай допоможу.

– Я сама, – муркнула Яна, підставляючись грудьми.

– Отак... ота-ак... – мурмотів він. («Наче дитину...»)  Готово. Сухесенька. Вилізаймо...

(«Яно. Вибач, що я тебе питаю отак у лоба, але... розумієш, я ж бо ще й чоловік, не тільки фотограф. Тому – можна з тобою… ну, зайнятися сексом? Питаю, бо... ти сама, мабуть розумієш…»)

– То я піду одягатись? – мявкнула вона, витерши ноги.

– Угу.

(«Ідіот. Тормоз. Стісняшик теж мені знайшовся... Нічо. Ось зараз ковтну для хоробрості – та й...»)

У буфеті стояв віскарик. Трохи, трохи, бо розвезе, твердив собі Віктор, наливши собі півстопки. Ото й досить. Досить з тебе. Гам!.. Все. Пішов.

Він рішуче ступив у кімнату.

І хекнув з несподіванки: Яна лежала в новокупленій ночнушці та й мирно друшляла собі у ліжку. Зморило після бані.

Віктор обережно помацав її плече. Пошепки гукнув – «Яно…» Не ворухнулася.

Хвилину чи скільки він милувався її недомитим (якраз стало видно) вухом. Потім зітхнув та почвалав до туалету вирішувати свої проблеми.

***

Прокинувшись вранці, Віктор чомусь довго прислуховувався. З вікна линули звуки вулиці, над головою тицяв годинник.

Ще спить, зрозумів він та підвівся. Якось похолоднішало, аж ноги змерзли. Піду її вкрию.

Увійшов до сусідньої кімнати та довго дивився, кліпаючи очима, на порожній диван.

Вона в туалеті, сказав він собі, хоча знав, що ні.

Таки ні.

І в ванній ні. І одягу її нема.

Віктор метнувся туди-сюди, потім схопився за телефона. Дурна звичка відкладати читання повідомлень на туалет. Просто вийшла надвір, казав він собі, просто шпаківницю провітрити зранку... але, може, попередила?

І справді, у вайбері було від неї:

-- Вибачте мене, будь ласка. Мені дуже соромно, я більше так не можу. Дякую вам за все!!! --

І нижче:

-- Це не стосується зйомок. Всі плани в силі. Ще раз пробачте і не ображайтеся, дуже прошу!!! Я вам так вдячна!!! --

Він тицьнув виклик. Довго слухав гудки, потім вилаяв себе: чого ж я на вайбер надзвонюю, його ж ніколи ніхто не бере. Треба на телефон.