8. Леся. Перша репетиція

У вікні вимальвувалася якась вежа – на вигляд давня, наче з фільму про драконів.

Відень. Казкове місто.

Казкове вікно.

Казковий ранок.

І бонусом до всього цього – мама в телефоні:

– Ти светри з собою брала? Бо там у вас похолодання, я оце дивилася в інтернеті...

– Мамо! – з докором гукнула Леся.

– Чо ти мамкаєш? “Мамо, мамо”? А хто ж головою подумає?.. Ну так шо там в тебе, – звернула мама на іншу тему. – Як там твій конкурс? Був вже третій тур?

То ж я ще нічого їй не казала, раптом втямила Леся.

Господи.

Я для неї – просто на конкурсі. Ось просто на звичайному конкурсі. А насправді я зараз гола в ліжку з Шоко, який щойно зі мною таке робив...

– Угу, – промимрила она. – Був. Ось тільки що.

– І як?

– Ще не знаю, – брехала Леся. Сама не знаючи, навіщо. Бо, мабуть, не придумала, як подати правду.

– Ну то як взнаєш, то відразу ж дзвони! А як за відчуттями? Нормально?

– Наче нічо так...

– Ну, то я тобі скажу: на третій тур у Відні пройти – то вже не аби що. То ж Європа, а не, вибачаюсь, Кацапетівка якась. Ой, як я тобою пишаюсь, доню, яка ж ти умнічка в мене, яке ж ти чудо моє таланюще! От нехай вони там бачать, які діти в нас, бо нашим нічо вже не тре, одні самі гроші! Тільки ж ти там обережніше, доню! Бачила я того Шоко, шо він там головний на тому конкурсі. Не знаю, який він там танцюрист, але жук іще той, то в нього на морді, я тобі кажу! Тьотю Галю з Києва пам’ятаєш? Троюрідну, оту прибацану, шо в секту ходить? Так в неї донька Яна, як вісімнадцять стукнуло, то втекла з хати й живе з якимось папіком. Знаєш, як воно бува? Еге! Мама життя прожила, мама вже знає! Та й не люблю я отих чорно...

– Мамо!

– ...отих чорножопих, ти ж знаєш. (Леся смикнулася.) Шо ти хотіла, доню?

– Та нічого...

– Ти там з ним обережно, добренько? Хоч і конкурс, і Європа – але, розумієш, танці, дівчата... а ти ж така гарнюня в мене! Пам’ятаєш, шо на отій зйомці було в Києві? Ці хлопці з шоубізу... дівчата тільки кліп очима – і вже в них у ліжку! То я не про тебе, звісно...

– Чого це? Якраз саме про неї! – вихопив Шоко телефона у Лесі. Та з несподіванки й ворухнутись не встигла. – Добридень, мамо! З вами говорить Шоко! Леся у нас стісняшка, вона не розказала вам за головне: що вона вже виграла конкурс і стала моєю партнеркою. Радійте, мамо, життя вдалося! А зараз вона якраз перебуває в моєму ліжку, а я осьо говорю з вами та водночас смокчу її за сіськи, – він вхопив губами Лесин сосок. – І нам обом це дуже в кайф! Бувайте, мамо! Привіт від чорножопих!

– Що ви наробили?! – скиглила Леся, червона аж до шкіри на голові.

– Я гімнюк, ти ж знаєш. Стендап, Ладо! За роботу!

***

Це було жахливо. Ніколи в житті Леся не розуміла так чітко, яка вона бездарна.

Шоко нічого такого не казав їй, просто вона бачила це, і не очима – всім тілом, яке було нестерпно твердим і кострубатим порівняно з ним – гнучким, як вогонь. Вона бачила це в кожному його русі, в його поглядах, в порадах – в усьому.

Шоко зовсім не був зверхнім з нею. Навпаки, він казав:

– Ми зараз вивчаємо одне одного. Я не вчитель, я дослідник, як і ти. Я поки не знаю, як і що ми робитимемо, і зрозумію це лише в танці. То ж поїхали!

Одне втішало: він був такий неймовірний, що хотілося бути із ним, дивитись на нього, зливатися з його рухами вічно, досхочу, до трансу й нестями. Він був наче без кісток, наче живий струм, що іскрить у повітрі, палкий, небезпечний та приголомшиво прекрасний у кожному русі. Його обличчя було завжди насміхувате, з опаловими звірячими очима, котрі як дивилися на тебе, то здавалося, що ти гола і він тебе мацає поглядом за усе твоє. Леся боялася й навіть трохи ненавиділа його, певно, але й обожнювала, і була постійно, безперервно мокра біля Шоко, і не знала, як тепер думати про себе. Від його звіряче-прекрасних руків, від дотиків, від тіла, сплетеного з її тілом, Лесю брала лоскотна млявість та їй здавалося – “божеволію”. Ще й те, що вона бачила у дзеркалах – ота якась Лада, без коси, пуховолоса, сиво-срібляста, – додавало божевілля в її відчуття. На другій годині репетиції їй просто треба було міняти білизну – настільки там усе було погано.

– Таймаут! – оголосив Шоко і вийшов зі студії. Леся впала на лаву.

Студія була така ж, як і він сам – шикарна, сучасна, без зайвої розкоші, але на вигляд настільки дорогезна кожним своїм куточком, що Лесі, звиклій до обшарпаних відчизняних стін, здавалося – от-от хтось увійде й вижене. І справді – увійшов якийсь хлопець; Леся смикнулася, але він люб'язно, навіть улесливо підніс їй фрукти та щось у великому бокалі. То був безалкогольний коктейль, смачний до хрюкотіння. Леся наче пірнула в цей кисло-солодкий холодок уся, всіма нервами втомленого тіла, що заспрагло, немов би й не пило півроку…

Раптом засвітився великий екран. Здивована Леся побачила на ньому оцю ж студію, і в ній – дві постаті: Шоко та… хто? Не Харита, ні, хтось безкосий, срібноголовий – якийсь чи хлопчина з грудастим дівочим тілом, чи… Боже правий, та то ж вона! Шоко й вона! То просто запис їхньої репетицій. Виявляється, вся ця ганьба писалася на камеру…

Секунду чи дві Леся смикалася від оскоми, але не дивитись не могла – і… Двох хвилин не пройшло, як вона зачаровано вп’ялася поглядом у сплетіння двох гнучких постатей, що ковзали, здавалося, просто в повітрі, наче у невагомості. Обидва були прекрасні, Леся відчувала це всім тілом, яке знову ожило й просилося до танцю; Шоко, звісно, був кращий, але й оця, срібноголова (Леся ніяк не могла повірити, що то й справді вона) – й та теж була не абищо! “Я так гарно танцюю?” – бринів в ній щирий подив.

Авжеж, Леся сто разів бачила себе на записах. Але – чи то була ота, стара Леся, котра з косою та не Лада, чи вона була без Шоко – хтозна, що до чого, але ніколи Леся не подобалася так собі. Навіть на тих конкурсах, де посідала перші місця. Отой сивий хлопець-дівчина, котрий нова я – він майже так гарно танцює, як… як Харита, – пхалася до голови заборонена думка, і Леся відганяла її, бо гріх думати таке …