5. Яна. Ельф

5. Яна. Ельф

– Ну то як, Яно... Точно все робимо? Не передумала?

Яна хитнула головою. Віктор вдихнув, видихнув (одне діло все обговорити, і зовсім інше робити таке насправді з живою дівчиною), увімкнув бритву та рішуче пхнув Яні у волосся. Посипалася солома.

Яна зойкнула.

– Все, назад дороги вже немає, – примовляв Віктор, голячи її. – Вже нічо не вдієш, вже ти лисе дівчатко... Йдемо далі.

Він якось нестямно голив Яну, наче розправлючись з її солом'яним волоссям так, як би хотів розправитися з усім зайвим в її житті. В маленьких перервах він витирав пота (ох і спекотні ночі пішли у цьому травні), а Яна мацала лису шкіру на голові, витріщала очі й зойкала, сміючись. Цей сміх був першим її сміхом, що його почув Віктор.

– Стррашно? – рикав він на неї, зголюючи решту соломи. З-під неї проглядала щетиниста інопланетна голова. Яна тихенько верещала, а Віктор ловив її здивований посміх і думав: ось який він у тебе. Ось яке ти є.

Потім голова скиглила й закочувала очі, бо Віктор обмазав її кремом, сніжно-білим, наче морозиво, і водив станком по маківці.

– Чого ти? – й сам посміхався він.

– Лоскотно... і якось дивно так... А-а-а! Ви мені цим станком… наче по серцю… Можна у дзеркало? Ну можна?

– Ні, – безжально відказував Віктор. – Терпи, козак, отаманом будеш.

– У нас... кажуть інакше, – мовила голова-сніговик. – Терпи, коза, а то мамой будеш...

А це перший її жарт, думав Віктор. Треба ж посміятися, заохотити людину. І сміявся.

– Та-ак... чекай, – він стер рушником залишки крему з голови, рожевої та гладкої, наче в немовляти. – Чекай... – і трохи завагався, але все ж таки намазав їй брови та зголив їх геть, незважаючи на Янин тихий вереск. – Ми ж домовлялися, так?

Без волосся й без брів Яна не стала дивовижною інопланетною кралею. Дива не відбулося.

Навпаки: вухаста, подовжена вгору голова з синцями була втричі потворніша за солом'яного мишеняту.

На мить Віктор жахнувся, але відразу ж сказав собі: схаменись, це ж тільки початок.

– Це тільки початок, Яно, – сказав він, змащуючи її кремом (вже не для гоління, а звичайним, для шкіри). – Ніч довга, поспішати нема куди. Студія орендована на добу, до ранку точно впораємось. Тож напивайся кави, та й поїхали.

Бідолашна Яна заклякла: він дістав фарби.

Колись у минулому житті Віктор був художником. І навіть закінчив по цій темі Ужгородський інститут. І колись, за часів веселого студентства, розписував химерними візерунками трохи п'яненьких, але цілком живих сокурсниць, живих та абсолютно голих. Зараз це зветься «бодіарт», і фарбують людей спеціальним аквагримом, але тут...

– Пам'ятаєш, так? – нагадав Віктор, змішуючи фарби. – Ми зніматимемо на тобі одяг, тобто фарба не має маститися. Я пофарбую тебе акрілом, змивається він не дуже, ти знаєш, я вже казав, але то нічого страшного, трохи походиш красива, та й усе. Я вже так робив багато разів. (Точніше, один раз, і потім ховався від дівчат, що ходили фарбовані й шукали його, аби побити.) Добре? Готова?

Яна кивнула, примружилася, й Віктор підніс до неї пензля, зануреного в рясний ліловий колір.

Лиса голова швидко вкривалася лиснючими мазками. Віктор старався добряче промастити шкіру, аби фарба не лишалася на ній товстим шаром. Він фарбував Яну просто по живому, наче якусь лаву чи паркан, річ, а вона мружилася й скиглила, застигнувши з лякливою посмішкою на обличчі.

– Як відчуття? – поцікавився Віктор, вкриваючи фарбою їй вуха.

– І-і-і-і... не зна-аю...

– Приємно? – питався він, обмазуючи Яні обличчя. Мазок за мазком – щоки, ніс, повіки... – Має бути приємно. То ж як собака тебе лиже. У вас є собака?

– Ні-і-і...

Під рясним фіолетом зникали фінгали. Фарбована шкіра ставала неприродно гарною та блискучою, наче дорогоцінний шовк. Коли останній клаптик Яниної голови став ліловим та Яна ледь розліпила вії, що злиплися в кольорові грудки – Віктор гмикнув.

– Ну можна вже подивиться? – благала Яна, наче прочитавши його думки.

– Еее... ну добре. Ходи дивись, – дозволив Віктор. Фарбована Яна шуснула, як пташеня, до дзеркала, і Віктор затулив вуха.

– Все? Ти вже не верещиш? – спитався він. – Можна відкривати?

Яна повернулася до нього сяючою фіолетовою посмішкою.

Але ж я, здається, був правий, думав Віктор, случаючи її сміх та стогін. І вона це бачить.

Химерна гуманоїдна голова раптом стала химерно вродливою. Зникли синці, зникла потворна незграбна зачіска, зникла маска смутку з обличчя – і разом із ними зникла пані Нуль. Натомість тепер було те, що ледь проглядало крізь неї – напрочуд гарна форма голови, пропорційність обличчя та чудернацька краса огромезних Яниних очисьок, які на фіолетовому тлі стали ще вдвічі більші.

– Стривай, – проказував Віктор, орудуючи з фарбами. – Стривай... та швиденько йди сюди. Ми ще нічо не зробили, все тільки починається.

Яна сіла на свій стілець, і він приступив до її обличчя. Треба було намалювати врубелівське мерехтіння навколо очей, підчорнити вуха, пустити іскри по маківці... Збуджена Яна щохвилини смикалася до дзеркала, а Віктор дратувався і не пускав. Лише коли останній непомітний мазок вклався в примхливе мереживо Яниного розпису – він пустив її, знову стуливши вуха.

– Що? – перепитав Віктор, коли Яна відлипла від дзеркала.

– Це так гарно, – почув він.

І знов побачив той самий погляд. Відчайдушний, розплавлений довірою настільки, що Віктор обпікся ним.

– Ну то й добре, – незграбно кинув він. – Поїхали далі. Тепер вже час роздягтися.

Яна зітхнула, скинула покривало та взялася руками за край светру. І заклякла.

– Тож як ми зробимо? – голосно промовляв Віктор. – Я казав тобі, що зйомка буде в одязі, але пофарбувати треба все, бо буде просвічувати. Ти будеш у ліфчику і в трусах, але знову ж таки – краще все зняти, бо так зручніше фарбуватись. І вони гарантовано зіпсуються – з одягу цю фарбу точно не виведеш. Можна, знову ж таки, – поспіхом мовив він, бачучи, що Яна не рухається, – можна пофарбувати тільки руки, плечі, ноги...але ж я не знаю, докуди буде той одяг. Потім дофарбовуватись... ну, розумієш...