“Дякую за Вашу пропозицію, – вчетверте за сьогодні набирав Віктор. – Проте, на жаль, я вже склав контракт щодо проекту “Не пробачу” на три місяці...”
Що ж ти знову клацаєш, пізно втямив він. Копіпастом треба. Он вони все пишуть і пишуть, і дзвонять, і меседжують, і ще мінімум завтра буде так. Просто скопіюй відповідь та й пхай її скрізь.
Оце так зняв Яну, вкотре дивувався він, як одписався. Оце так напросилася. Фотки скутого мишеняти з синцями просто підірвали фотобомонд, а згодом і мережу, і весь медіапростір. Так, Віктор вцілив у трендову тему (навіть трошкі соромно було) – і вона спрацювала на всі сто. На сто двадцять. На двісті. За жоден свій найважчий, найнебезпечніший репортаж він не отримував стільки бабла й хайпу, скільки за фотки побитої Яни. Тьху, лаявся він, не знаючи, або йому радіти, або як. Ось що тре було знімать, виявляється, а ти все своє життя чим займався?
Так-с, ну добренько, сказав він собі й відкрив фейсбука. То все добре, але треба зробити те, що іще вчора збирався. Треба, треба. В релізі він всі права забрав собі, як у репортажках, але ж тут це неправильно. Треба по-людськи вчинити й віддати їй... скільки? Мабуть що п’яту? Досить з неї, то для мишеняти й так огого які гроші. Чи чверть? Тьху, чого так гидко на душі? Я ж нічого їй не довжний, то моя благодійність, моя особиста, скажімо так, шляхетність і доброзичли... А, нехай буде третина. Що, в мене хіба бабла замало? Дитина теж працювала. Ось просто зараз і напишу їй. Ох і здивується мишастик, ох і зрадіє, – думав Віктор і сам радів, набираючи “привіт” Яні, котра якраз була онлайн.
Але не встиг він відправити свій привіт, як вона випередила його:
-- Добрий день! Можна до вас приїхати? --
Кілька секунд Віктор тупився на екран.
Потім набрав кілька слів, стер, знову набрав, знову стер… «Дідько!»
-- Привіт! Якраз хотів писати тобі. Скучила? Хочеш у гості?) -- нарешті наклацав він.
-- Ви казали, що у вас можна пожити --
Ну от, хекнув Віктор. Отакої.
Знов набирав, стирав, набирав… Потім видалив усе і набрав по-новій:
-- Добре. Зараз кину адресу на гуглмапс --
І відкинувся на стільці.
Такого хайпу, який зірвав проект «Не пробачу», він і уявити не міг. Не минуло й двох тижнів з того дня, як він обробив останню світлину – а проект вже обсмоктували по усіх усюдах. Вже й суспільні рухи заворушилися, і FEMEN світили на честь проекту голими сіськами, і пішла якась мережева движуха, якісь флешмоби, вже й хештег #непробачу мелькотів де треба й де не треба... А про Яну, про оте нещасне мишеня, яке, мабуть, ще й не в курсі було, таке писали!.. Писали, який вдалий вибір моделі, яка експресія, яка нестандартна краса, який стильний неформат, які бездонні очі, що уособлюють... (і т.д.).
Прикол у тому, що Віктор, обробляючи світлини, вдивлявся в Янине обличчя та (еге ж, смішно) думав майже те саме. Той прикол він знав давно: що страхіття на світлині може стати Венерою і навпаки, – все залежить від того, як зняти. Як вдало, з яким вмінням, ще й як карта ляже. У певних межах, звісно. Але, хоч і знав, все одно вдивлявся в банькату голову з відкопиленими (навіть крізь волосся випирають) вухами. Вау, який типаж, – то було перше, що йому кортіло б сказати, коли б це зняв не він. Янин типаж був дуже близький до тієї химерної декадентської вроди, яка межувала з потворством і якраз була в тренді на усіляких гламурних майданчиках. Ті, кому треба, одразу помітили це і пропонували Яні через Віктора огого які гонорари за нові зйомки. Ото вже прикол так прикол...
А головний прикол був у тому, що Віктор вже не розумів, коли він сам це помітив – до, під час чи після зйомок. З усього виходило, що до, і Віктор вже майже вірив, що оте “у вашої доньки неабиякий тип зовнішності” було не лише стьобом.
Було й чимало інших приколів. Звісно, співчутливі українці перейнялися долею битої моделі та бомбардували повітря здогадками – хто, звідки, як, чому, навіщо. Були й такі, що звинуватили Віктора в суцільній постановці (це ж його, заклятого репортера!) – начебто синці намальовані/зфотошоплені, до того ж нереалістично; були й такі, що дописалися, наче Віктор сам побив Яну. Одним словом, було від чого вилупити баньки аж на самісінького лоба, і хтозна, що треба робити – чи жахатися, чи радіти, чи кепкувати з усього цього. Одне тільки було ясно Вікторові: що нудно йому вже точно не буде.
Пролунав домофон. Яна.
Дідько, вона ж тут жити зібралася. Йо. Ну, зараз розберемося.
– А я вже думав, ти мене забу... – світськи почав Віктор и прикусив язика.
На щоці у Яни червоніла подряпина. Синців стало вдвічі більше. Що коїлось під одягом, було страшно й уявити.
– Ви не думайте, – мовила Яна, – я вам платитиму. Як квартирантка.
***
– Яка ж ти дурепа, – лаявся Віктор, коли вони їхали з аптеки. – Яка ж дурепища. Тре було зняти побої та написати заяву, як я тобі казав. А ти що?
– Не хочу, – мотиляла патлами Яна. – Не буду.
– “Не хо-очу... не бу-уду...”
– Це ж мама, – виразно дивилася вона на нього.
Віктор і так все розумів. Тому змінив тему:
– А чи знаєш ти, “нехочунебуду”, що ти вже зірка інтернету і його околиць? Ось приїдемо – отримаєш перший свій модельний гонорар...
І виклав їй останні новини. У Яни було таке обличчя, що він ледь не врізався в жопу нахабному джипові. Дідько, але ж щось є в ній, думав Віктор та кривився на Яну. Чи ні? Аби не синці, можна було б точно сказати. Аби не синці та не оця її крива солома замість волосся...
– Ти ось боксуєш собі з мамою й не знаєш, які тут тобі гроші за зйомки пропонують, – провадив він далі.
– За зйомки? – витріщилася на нього Яна. – Де?!
Ну й очиська, думав Віктор. Точно як у прибульця.
“Звісно, в борделі”, хотів він постібатись з неї (авжеж, то зараз мама подумала її головою), але відразу ж перехотів.
#2159 в Жіночий роман
#9583 в Любовні романи
#3723 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 01.03.2021