2. Леся. Кастинг

Отакий він, Відень. Легендарний казковий Відень, котрий завжди був десь там, за обріями. Це в дитинстві Леся чула про нього, дивилася фотки й гадала – он як живуть люди. Але ж то не про нас, ми туди хіба що туристами, подивилися трохи – і додомочки. А зараз ось він: навколо, під ногами, ліворуч, праворуч, за спиною, скрізь. Справжній неймовірний Відень...

Але тепер вже Лесі не до нього.

Не до театрів, не до палаців, не до химерних давніх будиночків, не до веж зі шпилями, які наче з казки. Не до бутіків, не до захоплюючих суконь, брюликів та сувенирів. Не до Моцарта, не до Штрауса, не до Клімта, ні до чого.

Бо у неї діло.

Її виступ.

Її другий тур.

Котрий вона щойно завалила.

Відень тупився на неї розкішними вікнами, за якими жили щасливі заможні віденці,  а вона бігла до готелю, аби мерщій пакуватися і – прожогом додому.

Це був жах. В три дні Леся мала придумати, вивчити й показати номер на музику, яку дали їй відразу ж після прибуття. Вона й гадки не мала, що так буде: всі тренери лаяли її за «самоволки» і змушували чітко дотримуватись усіх правил, придуманих чи ними, чи кимось головним над усіма танцюристами і тренерами. І ось вперше над нею немає жодного тренера чи хореографа, вперше вона сама по собі – та... В кого питати, кому плакатись, кого наслідувати? Вона написала старому тренерові, але той розлютився, що Леся поїхала до Шоко, і все пішло у глибоку жопу, ще й не почавшись.

То був повний капець. Леся вигадала щось, що було огидне їй самій, і відчайдушно спробувала затвердити усе, забувши про сон і харчуючись самою кавою. «Зможеш, зможеш, зможеш», зомбувала вона себе, всім втомленим тілом відчуваючи, що не зможе, і борсалася лише тому, що… ну, а як же інакше? Дзигою крутилася в номері, ледь не гепнула дзеркало, набила ногу, пішла до скверу на березі Вінфлюсу, увімкнула музику, знов згадала, що таке ніяковіти від всіх і кожного, і силкувалася щось зліпити зі свого тіла, скутого сотнями поглядів. Аби я б гарно це робила, я б раділа, думала вона погані думки, – але ж то жахіття, що у мене. Тому так і дивляться, тому я так і почуваю себе... Е ні, паскудо. Зможеш, зможеш, зможеш!..

І ось настав цей день. Леся навіть зраділа: нічо вже не зміниш, тому час видихнути й віддатися, як то кажусть, долі. Все, казала вона собі, їдучи до Катценгассе, де мав бути другий тур. Все, рідненька моя. Що маємо, то маємо. Вже буде тепер, як є.

На Катценгассе був якийсь чи салон, чи театр, чи що воно таке. Її впустили без зайвих питань, відвели готуватися та сказали кривою англійською, що славетний Шоко не зможе бути – йому покажуть запис її виступу.

Година проповзла нескінченною миттю. В назначений час до Лесі постукали та повели її довгим темним коридором. Наче палачі на страту, думала Леся, стараючись ступати легко, неначе тіло слухалося її як завжди. У напівпритомному стані вона вийшла на сцену та, забувши всі свої задумки, зимпровізувала якийсь танець відчаю, хаосу та бравади – суміш брейка з вмираючим лебедем. Ніколи вона так не ненавиділа себе, як на тому виступі, ніколи не вкладала стільки ненависті в свої рухи – та ледь не розірвалася вздовж самої себе, ледь не вистрибнула зі шкіри…

Коли ця ганьба скінчилася, в неї все боліло. Спустошена Леся тинялася вулицями Відня наче побита псина. День перетік у вечір, вечір у ніч, а вона все блукала тінню й скиглила, огризаючись перехожим. І потім опівночі дременула до свого номеру, щоб повільно, з методичною люттю збирати речі, доки не вснула серед розкладеної білизни.

О дев'ятій ранку її розбудив телефон. Поважний англійській голос повідомив, що Леся пройшла на третій тур, де танцюватиме зі славетним Шоко. Сьогодні о восьмій вечора репетиція.

***

Цілісенький день Леся теліпалася містом, кожної миті поглядаючи на годинник. Вона не бачила ані палаців, ані бутіків, ані веж із шпилями, і думала лише про те, Що Це буде. І Як Це Буде. Славетний Шоко танцюватиме з нею? Агов, люди, буває таке на землі? І вона гиготіла по-дурному, знову й знову прокручуючи в думках оту вчорашню ганьбу, яка… невже могла комусь припасти до серця?

О пів на восьму Леся вже була на місці. Потупцювавши біля входу, вона зважилася піти всередину й пробратися до зали – розвідати, що й як.

Біля входу сцени на неї чекав Шоко – високий, харизматичний, напрочуд гнучкий мулат з пронизливо-цинічною посмішкою, що колола серця мільйонів.

– Супер. Педанти приходять вчасно, а творчі люди на півгодини раніше, – сказав він чистою українською. – Понеділок починається в суботу. Ходімо, Олександро.

В його вустах Лесино повне ім'я звучало глумливо, ніби він стібався над Олімпом, куди Леся видерлася з його допомогою. Вона давно знала, що славетний Шоко – то насправді Влад Шовкуненко з Тернополя, але здивувалася його українській чи не більше, ніж ранковим новинам.

Вони вийшли на сцену, слабко освітлену двома блакитними софітами.

– Тут так темно, – сказала Леся, не знаючи, що сказати.

– Темні справи кояться у темряві. За роботу!

Він торкнувся Лесі – і та здригнулася, наче її вдарили струмом. Шоко показував, надихав, захоплював і дратував Лесю, розпоряджаючись її тілом, як своєю власністю, – а вона на автоматі, наче слухняний зомбі, намагалася робити, що їй казали, так і не вірячи в реальність всього цього.

– Олександро! Ну що це за свіжоморожений хек замість тебе? Твій вчорашній танець – ото було щось! Енергія, пристрасть, скажені емоції, двобій життя та смерті! А зараз що? Вчора твоя сила втиснула мене в зал, наче космонавта на старті...

– В зал?

– Так. Я збрехав, що не прийду, щоб ви не пісялися від страху і працювали на повну. А сам сидів у залі. Ти тільки вийшла на сцену – і я вже знав, що візьму тебе.

– А, крім мене, багато ще... на третій тур?..

Шоко мовчав, усміхаючись їй у вічі. Потім сказав:

– Нікого.

– Як... нікого?

– Так. Ми базікати будемо чи працювати?