Дідько, а й гарно ж вона танцює. Мабуть що... та ні. Ні. Не гарніше за мене. Бо скільки мені та скільки їй... пацанка, ось просто зі школи й до Олімпу, еге ж... Талант є, але талант - то іще не все. Талант – то половина діла, а іще треба і досвід, і харизму, і оту битість, як її назвати – коли нутром, печінками відчуваєш сцену...
Але то я блефую. Блефую, тому що вона справді крута, й тому що вона танцює із ним.
Замість мене.
І живе замість мене.
Я не живу, а вона живе. На моєму місці. І зараз всі ці оплески, якими вибухне зал - то все буде їй, не мені. Не я вибігатиму кланятися, не на мене дивитимуться як на богиню, не на мене полюватимуть репортери, не в мене братимуть автографи...
Не в мене, а в мого місця.
Чи є в ній щось окрім місця, котре я їй лишила?
А оце зараз і з’ясуємо.
Пролог
– Дівчат, воно нічо не п’є!
– Леська не п’є!
– Іменинниця сачкує!
– А ну на, – Танюха пхала їй під носа келиха з мутнявою рідиною. Ще й смердить. Текіла, то хтось із дівчат припер. – На, кажу! Пий! Гам, і все!
– Одлізь, Танюх, – тягнула Леся, сміючись. – Я і так п’яна. Ну куди вже?
– П’яна вона! Дівчат, ви подивіться на неї! Подивіться на оце! Воно каже, що п’яна! Та ти знаєш, що таке п’яна? Шо ти вапщє знаєш?
– Вона у нас краля, балувана Галя!
– Принцеса, какає мармеладками...
– Нє, ну слухай, – лізла до неї Танюха з обнімашками. – Нє, ну я тобі зараз всю правду скажу по-дружеському. Тіко не обіжайся, окей? Ну от дивись. Дав тобі Боженька усе – красу таку, шо плакать хочеться. Чув, дівчата? А скажіть, Леська в нас лялечка, аж плакать хочеться?! Нє, ну диви які очечки в тебе, диви! – Танюха пхала їй люстерко прямо в пику, хоч Леся і так все про себе знала. – Бо нам усім краситься треба півдня, шоб на людей хоч трохи буть схожими (“то вона про себе” – кинув хтось з дівчат), а ти хопа-а – і сама собою така є. І нічо робить тобі не треба. Диви яки губки, а диви, га? А сіськи! – Танюха нецеремонно вхопила був Лесю під груди, але та смикнулася. – Ось покажи їм! Покажи їм, щоб бачили! Дівчат, я бачила! Там такі сіськи – здохнуть можна! (“Ну то й трахни її” – почулося звідти ж.) А хвігура! Везуча та, Леськ! Але шо я тобі скажу. Шо я тобі скажу, Леськ, – перейшла Танюха на слюнявий шепіт. – Твоі всі достоїнства – у них є й обратна сторона медалі! Ось подивись на себе. Гарнюня така, умниця, молодчинка, танцюєш як не знаю хто, модель, подіуми оці всі твої... І шо? І сама, сама, все сама. Життя проходить мимо, ось вже вісімнадцять, а ти сама. Я тобі зараз всю правду скажу, – дихала вона на неї. – Ось я... я, канешно, не ідеал, але від життя беру все! Бо знаю своє місце і.. тре кувать не одходя від каси, Леськ! Ось ти все поклала на оті свої танці – і шо воно? Куди воно?
Леська раптом пхнула її та втекла.
– Куди-и?! – гукнула Танюха. – Леськ! Ле-есько!
Дівчата перезирнулися.
– Танюх, ну ти корова, – сказав хтось, коли всі перейшли до сусідньої кімнати. Леська ридала там на дивані, впавши ниць.
– Правда очі коле? – невпевнено спитала Танюха й сіла поряд.
Леся відштовхувала її, смикаючись від плачу і від Танюхіних слонячих дотиків...
***
Віктор Приходнюк сидів на терасі кафешки.
Високий, кремезний, трохи з сивиною, в дорогому кашеміровому пальті, в окулярах а ля босс, він виглядав на всі сто. Авжеж, виглядати він навчився. І з офіціантами говорити, наче ти супер-пупер-начальство, а вони гімно, він теж навчився, хоч був не начальством, а фотографом. Відомим, щоправда. Навіть інколи писали – «славетним».
Віктор чекав на замовлення (бісів офіціянт, скільки ж можна?) та спостерігав перехожих. Його Canon 1DX з «дриною» (вона ж «гармата» – довжезний репортажний об'єктив) був при ньому, як завжди. Отак – з укриття, тишком-нишком – він зробив вже не один кадр, яким засвітився і на виставках, і на бієнналє, і в каталогах, і де хоч.
Власне, це й було його амплуа – стріт, репортажка, потік життя, обличчя сьогодення. Він працював був і на агенства, і світом тинявся, і в гарячих точках побував, і на Майдані, і на Донбасі, і де його тільки не було. Зараз грошей йому вистачало, щоб не робити ані на кого, крім себе. Ось і настане тоді золотий вік, думав Віктор колись про ці часи. І коли вже вони настали – то й виявилося, що…
Він гмикнув. Поважно гмикнув, майже непомітно, як давно вже вмів. Ну авжеж, виявилося, що коли ніхто не нависає над тобою з хворостиною – тобі нічого й не треба.
З усього було видно, що кар'єру Віктора Приходнюка, the famous photographer from Ukraine, вже завершено. Йому більш нічого не треба ані від фотографії, ані від потоку життя, ані від самого себе. Він знав про це, хоч і твердив собі, що просто чекає на творчій приплив. Його не буде, розумів Віктор, полюючи за обличчями на вулиці. Він навіть не фоткав їх, не клацав спуском – навіщо? Збільшувати пробіг камери? гаяти час на роздив? Ну сфоткаю я отого діда, отого хлопчину, оте дівча із пірсингом – і що? Ну буде краще, ніж у більшості інших фотографів – і куди далі? Далі куди, га? І фоткав подумки, вихоплюючи можливі кадри – просто щоб пригрузитися і не думати фігню…
Затренькав телефон.
– Слухаю! А-а, Миколо, старий чортяка. Що роблю? А нічо не роблю. Ось сиджу, штани протираю до біса. А отак. Геніям теж треба відпочивати.
То був Микола Цукановський, Вікторів приятель, теж фотограф, тільки фешн: покази, гламурні киці, усе таке. Віктор презирав його жанр, але віддавав належне Миколиній професійності та атомному реакторові, що був вбудований Творцем у Миколин зад. Микола за день встигав проживати дев'ять життів, як коти за весь свій вік, і інколи того ядерного запалу вистачало навіть і на друзів.
– …Та, відверто кажучи, щось в мені перегоріло. Це я тільки тобі кажу, Миколо, ти ж бо розумієш. Ну так, нічого не заважає знімати як раніше. Нічого, крім отого самого – що воно буде, Як Раніше... А що нове? Постановочне? Іди ти, Миколо, сам знаєш куди, з оцим твоїм гламуром! Справжнє фото – це тільки й тільки репортаж. Все, що робиться навмисне – оті так звані «постановки» – то є порушення фундаментальних засад фотографії. Порушення правил, за якими я, фотограф, маю грати. Що завгодно, тільки ніяких постановок! Це принципово, Миколо, ти ще й досі не втямив?
#2205 в Жіночий роман
#9754 в Любовні романи
#3781 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 01.03.2021