***

Чи думав Мінхо про те, що закохається так сильно, що буде готовий подарувати людині поруч цілий світ? Однозначно, ні. Але він закохався. У яскраву усмішку, у глибокий голос, у розсип веснянок на щоках, у кожне "хьон", яке лунало з вуст Фелікса.

Все почалося так дивно, що розкажи хтось про це Мінхо кілька місяців тому – він би розсміявся цій людині прямо в обличчя. Лі Йонбок ввірвався у його розмірене життя, неначе ураган, який зносить усі перешкоди не своєму шляху.

Того дня, Хо повертався втомлений після важкої зміни в кав'ярні. Він чомусь вирішив йти через парк, наївно вважаючи, що ця дорога буде коротшою. Якби ж то.

Тихий вечір опускався на вулицю, і де-не-де було чутно гавкіт собак, дитячий сміх та навіть музику. Люди веселилися, а Мінхо в думках проклинав тих клієнтів, які за кілька хвилин зуміли зіпсувати його настрій. Єдине, що хлопець хотів зробити зараз – це лягти у своє тепле ліжечко і відпочити. Просто відпочити.

Лі повертає на доріжку, яка б мала вивести його додому. Тут значно менше людей. Проте, юнак чує десь збоку крики, які невпинно наближаються до нього.

– Стережись! – з кущів вилітає, так саме ВИЛІТАЄ, парубок і завалює Мінхо на землю.

– Що ти в біса робиш?! – хлопець хрипить, намагаючись вдихнути повітря.

Він притискає незнайомця до себе, поміж тим розглядаючи його здивоване обличчя.

– Вибач, я просто... Вчився їздити на роликах... І не виходило... А тут ти... І я почав кричати... І ось, – він збивається, розповідаючи занадто хаотично і швидко.

Втомлений мозок Мінхо не відразу може переварити інформацію, тож юнак просто кілька разів кліпає, а тоді прибирає руку з чужої талії.

– Вставай з мене, будь ласка, бо я хочу додому і, щоб цей жахливий день закінчився, – Мінхо мало не плаче, а незнайомець підстрибує, неначе ошпарений, але знову падає не втримуючись на ногах.

– Вибач, я не хотів. Вибач, – він знову намагається встати, але марно.

Лі з важким видихом присідає, аби розстібнути ці жахливі ролики. Він акуратно знімає їх з ніг хлопця, відмічаючи про себе здерті коліна. Хо з іще важчим видихом розстібає свій рюкзак, щоб знайти там пластирі. Мінхо віддає їх здивованому незнайомцю та нарешті направляється додому.

– Дякую, я поверну тобі борг. Обов'язково, поверну, – кричить йому у спину юнак, а Лі не обертаючись махає рукою на прощання.

Він приходить до своєї квартири набагато пізніше ніж планував. Однак, якесь тепле відчуття в грудях не дає Хо сильно сумувати. В ту ніч хлопець мало не вперше за останні пів року нормально поспав. 

Зранку Мінхо знову пропускав пари, щоб заробити грошенят, і залишити на роботі всі свої нервові клітини. Його робоча зміна починалася о восьмій ранку, а закінчувалася о шостій вечора.

Не встиг він змінити табличку на дверях на "відчинено", як вже зайшли перші клієнти. І кожен такий самий не задоволений раннім підйомом, як і сам Мінхо.

– Можна мені кави, будь ласка, – цей глибокий голос, виводить Лі з трансу, і він підіймає втомлений погляд на клієнта.

– Сьогодні без роликів? – юнак дозволяє собі трохи криву усмішку.

– Що? – хлопець здивовано кліпає, а тоді червоніє, неначе помідорка. – Так, цього разу – безпечні кросівки. Тож чи можу я замовити ще й тістечко до лате, Лі Мінхо. 

– Так, звісно, – настрій хлопця сам по собі починає покращуватися. – Але після того, як ти скажеш і своє ім'я.

– Лі Фелікс. І мені чорничне, будь ласка, – він починає всміхатися і Хо хочеться примружитися, бо його усмішка занадто яскраво.

– Прошу з тебе 30 тисяч вон. Карта? Готівка? – юнак все ж бере себе в руки, щоб не перетворюватися в калюжу.

– Картою, будь ласка, – він прикладає карту до термінала, а тоді віддає тістечко здивованому Мінхо.

– Що ти..?

– Я ж казав, що віддячу тобі. Ось, можеш вважати це моєю маленькою подякою, але лише МАЛЕНЬКОЮ. Я віддам іншу частину пізніше, – Хо хоче заперечити, але Фелікс не дозволяє йому й слово вставити. – Я б побув з тобою довше, але зараз поспішаю на пари, тож до зустрічі, Мінхо.

– До зустрічі, Феліксе, – тихо шепоче Лі в пустоту залу.

Нарешті, юнак йде на пари. Викладачі будуть ДУУУЖЕ раді його побачити, і нагадати про всі не здані роботи.

Вчитися в елітному університеті дорого, а поєднувати навчання і роботу взагалі подібно до смерті. Проте, Мінхо якось намагається впоратися з усім і відразу. Правда дуже часто жертвує парами, щоб оплатити семестр. Звісно, батьки йому допомагають, але цих грошей всеодно замало. Хлопець погано спить, бо зубрить матеріал, що пропускає на парах. Він вдячний, що на першому курсі познайомився з Джісоном, який радо ділиться конспектами, хоч і страшенно бурчить, щоб Мінхо не перенапружувався. 

Сьогодні його найкращий друг лиш здивовано присвистує, бачачи Хо у стінах Альма-матер.

– Які люди в Голлівуді, – він сміється, а Лі закочує очі.

– Бачу, ти не надто радий мене бачити, тож я краще повернуся додому, щоб поспати, – юнак показово розвертається на вихід, а Хан хапає його за плече.

– І кого ти тут надурити збираєшся? Я ж тебе знаю, як вже прийшов, то будеш тут сидіти до останньої пари, а потім ще й додаткові матеріали підеш у викладачів випрошувати, – Джісон показово закочує очі та тягне Мінхо у бік авдиторії, де у них проходить пара.

– Забагато ти знаєш, – фиркає, але йде за хлопцем. Хан мав рацію, бо Лі й справді не збирався додому. Йому б не дозволила совість.

За нудними, і не дуже, парами час тягнувся то швидше то повільніше, але впевнено наближався до обіду. Звісно ж Хані потягнув Мінхо в їдальню, бо сьогодні найсмачніші булочки за весь тиждень. Хо дурнем не був, тому радо пішов з Джісоном.

Він вже навіть не здивувався, коли на нього налетів ніхто інший, як Фелікс, який до повного щастя вилив на Мінхо свій сік.

– Ох, вибач, пробач, я не хотів, я... – він підіймає очі на парубка і здивовано кліпає. – ...Ой Мінхо, а що ти тут робиш?

– Я тут навчаюся, – ледь всміхаючись відповідає парубок, не випускаючи Фелікса зі своїх рук. – Ти, як я розумію теж. Тож... – він нахиляється до поступово червоніючого вуха Лі, і шепоче, – ... Ти завинив мені ще більше, Ліксі.

– Я... Я... – Йонбок різко відходить від Хо і випалює, привертаючи увагу всіх навкруги, – ... Замість цього ходімо на побачення, Мінхо.

– Що?! – крик Джісона занадто різкий в оглушливій тиші їдальні.

Хо ж після кількох секунд починає сміятися. Зовсім не образливо, а дуже добродушно. Він підходить до Лікса та притягує його у свої обійми ховаючи червоні щоки в себе на грудях.

– Чому ти смієшся? – бурмоче Лі в його светр, але з обіймів не виплутується.

– Бо ти занадто милий, Феліксе. Ходімо на твоє побачення, але ним одним борг не віддаси, – шепоче так тихо, щоб почув лише юнак.

– Тоді ми можемо ходити на кілька побачень, якщо ти хочеш, – у його очах Лі бачить зірки, цілі галактики.