Розділ 11

Жовтий майданчик, на якому той стояв, розвернувся, витягнувся і ковзнув всередину тунелю. Тепер по середині тунелю пролягла жовта сяюча доріжка, котра як і увесь велетенський потік багряного світла, та різних відтінків, зникала в невідомій далечині. І це відбувалося у відкритому космосі. Тунель ніким не був збудований, ніхто його не збирав. Він виникав і зникав сам по собі. Тондор рушив по жовтому майданчику у багряну безодню. Він рухався впевнено і дуже швидко.

Переборовши себе, і запевнивши, що все це фантастичний сон, Неш разом з Кейном послідували за їхнім таємничим провідником. В наступну мить, як тільки вони увійшли під багряне склепіння, вхід закрився, корабель, здавалося зник. Та вони не злякалися. Певно тому, що були враджені тим, що бачили довкола.

Тунель був ніби живою істотою, він переливався, стіни його товщали, тоншали, робилися багатовимірними, в деяких місцях проступали якісь зелені сяючі плями, які бліднучи, утворювали ніби «вікна», крізь які можна було побачити – ні, не космос і не зорі – щось зовсім дивовижне. Та в них не було часу, щоб зупинитися й добре все роздивитися. Тондор не зупинявся і все йшов вперед, заглиблювався у тунель. І вони поспішали, щоб не відстати, не заблукати у цьому багряному морі.

І все довкола було таким красивим, несподіваним, ніби Кейн і Неш якимось чином опинилися в одному із своїх найказковіших снів. Вони йшли по білому світлу, і їх з боків оточувало червоне. Світло змінювалося, роблячись то багряним, то малиновим, то, взагалі рожевим. І всюди була тиша, як на дні океану. Люди навіть не чули свого дихання, не кажучи вже про шум кроків чи рухів.

Але говорити вони чомусь не могли. Вражена і здивована, Неш споглядала усе з німим захватом.

«Сон,– думала вона, і їй чомусь робилося весело,– Та який прекрасний, ні на що не схожий. Я б отак йшла усе своє життя. Скільки тут усього!» – вона затремтіла, обличчя її освітила щаслива усмішка. Подорож у тунелі приносила їй велике задоволення.

А потім раптом усе зникло. Не стало світла. Не було більше тунелю. І дівчина побачила, що вони стоять на звичайнісіньких каміннях: чорних і холодних. Засліплена яскравою феєрією кольорів, Неш спершу ніяк не могла второпати, що ж сталося, де вони, невже…Так, так враховуючи, що під ногами каміння, вони на Фобосі. Вона підняла голову. В чорному небі мерехтіли зорі, і тунель перетворився в далеку червону нитку, ніби хвіст відлітаючої комети, пронизав небо посередині.

– Як Чумацький шлях,– прошепотіла Неш, опускаючи голову,– О, Господи,– додала вона трохи голосніше.

Її слова нагадали Кейну, що він тут не один.

– Як ти?– стиха запитав він.

Перш ніж йому відповісти, Неш відшукала поглядом прибульця:

«Здається, Тондор. Адже саме так він себе назвав?»

– Нормально. Ми на Землі?– прибульця вона побачила метрах в десяти від них.

– Взагалі– то, він згадував Фобос.

– Але ж тут каміння. Він жартував. Який ще там Фобос. Га, Кейне?

– На Фобосі теж є каміння. І багато.

– Це означає…означає,– губи Неш затремтіли,– все правда? Розумієш,– продовжувала шепотіти вона,– Я вирішила підіграти…ну, коли він сказав про Фобос. Я подумала зовсім інше – зараз відкриються двері, і … і нас відпустять. Ніч…пам’ятаєш, тоді теж була ніч. Кейне, а може ми все– таки вдома?

Кейн, котрий увесь тиждень намагався переконати самого себе, що йому невимовно поталанило, і він потрапив до рук справжнісіньких прибульців, оглядав місце де вони знаходилися: «Якщо це справді Земля, то я побачу свою машину».

Та машини не було. Одне лише каміння і скали. Якщо вони і на Землі, то далеко від того місця де зустріли Тондора.

– Тримай себе в руках,– сказав Кейн, намагаючись її заспокоїти,– адже нічого поганого не сталося. Вважай, що ми на екскурсії.

– А коли це дійсно Фобос?

– Тим краще. Тобто я хочу сказати, ми все рівно не в змозі що– небудь змінити. Може у нього примха така, захотів показати нам інші світи? Поводить, поводить, тай відпустить. Давай краще подивимося.

Кейну кортіло краще роздивитися довкола, а Неш йому в цьому тільки заважала.

«Недарма першовідкривачі були одні тільки чоловіки».

Перш за все, вони стояли на доволі рівному місці, бо попереду, кроках в двадцяти, починалося якесь кам’яне звалище: брили накидані одна на одну утворювали рівчаки та пагорби, через які важко було пройти.

Зліва Кейн помітив якусь розколину, яка звиваючись, тяглася куди у темряву. Розколина, певно була глибока, тому що ширина сягала кількох метрів. Під ногами в них був, скоріше за все базальт, присипаний дрібним щебнем. Світла було мало: їхнє сонце було далеченько, а Тондор зі своєю площадкою, знаходився кроках в десяти попереду. Їхні скафандри теж не світилися, що без сумніву, було доброю ознакою.

Кейн дивився, крутив головою в усі боки, і раптом захоплено скрикнув. Ні, це неможливо! Але чому неможливо. Раз вони на Фобосі…З– за кам’яної брили, раптом викотився червоний диск розміром з супову тарілку. У Кейна від цього видовища перехопило подих. Він махнув рукою, зробив крок вперед, потім повернувся до Неш, знову у бік червоного тіла. І тільки потім, не вірячи власним очам крикнув:

– Неш, Марс! Ти розумієш, це ж Марс?!

Так, це дійсно був Марс. Червона, загадкова планета, котра не давала спокою багатьом поколінням земних астрономів, і просто мрійникам. Марс вкочувався на небо Фобоса і темрява, здавалося, трохи розсіялася. А потім трапилося ще одне диво. На небо Фобоса вкотилося ще одне тіло, не червоне – жовто– бліде. І Кейн одразу зрозумів, що то було:

– Деймос, другий супутник Марса!– крикнув він, майже умліваючи з захвату, і до Неш:– Неш, Деймос…ти розумієш, що це…

Неш злякалася, на Кейна страшно було дивитися. Таким схвильованим, вона його ще не бачила. Раптом вона побачила, що прибулець повернувся в їх бік. Зрушив з місця. І це було доречно.

– Кейне, він іде,– прошепотіла дівчина.