Розділ 10

Отямившись від здивування, Неш випередила його з відповіддю.

– Плутон, здається – це бог,– мовила вона,– якогось царства…підземного,– невпевнено додала вона,– Вибачте, а хто ви? Це все ваше?– вона обвела приміщення рукою.

Неш прибульця не цікавила. Ігноруючи її, він задав Кейн те саме запитання в третій раз:

– Кейне, що ти думаєш про Плутон?

І Кейн, зібравшись з духом, вирішив відповісти йому.

«Можливо, після цього він пояснить нам, що ми тут робимо»,– міркував хлопець.

– Плутон,– Кейн зробив крок вперед,– Одна з зовнішніх планет нашої сонячної системи. Здається, останньої за рахунком. Дуже стара. За даними наших американських дослідницьких автоматичних станцій класу «Піонер», на поверхні Плутона знайдено сліди древніх цивілізацій. Їх ще називають слідами «знара». Експерти НАСА вважають, що істоти, котрі населяли цю стародавню планету, покинули її задовго до появи на Землі перших розумних істот, тобто нас – людей. Вони пішли, залишивши усю сонячну систему нам. Плутон…– замислено проказав Кейн,– Ви звідти?– несподівано запитав він.
Те, що прибулець володів земною мовою, його ані трохи не здивувало.
«Аж полегшало, коли він з’явився»,– вдоволено подумав Кейн.

– Зараз ви одінете скафандри,– голос прибульця лунав біля самої підлоги.

Неш дивилася на нього, не вірячи своїм очам. Втрачаючи час від часу відчуття реальності, вона вважала, що все це їй просто мариться. Вона розмовляє з прибульцем! Дивиться на нього, стоїть поряд…З глузду можна з’їхати!

– Скафандри. Навіщо?– здивувався Кейн.

– Через десять хвилин корабель здійснить посадку на Фобосі. Одному із супутників Марса. В скафандрах вам буде зручніше.

Кров відхлинула від обличчя дівчини. Це вже, взагалі, не влазило ні в які ворота. З надією, що їй причулося, вона подивилася на Кейна. Та він, не звертаючи на неї уваги, у свою чергу дивився на прибульця. До того ж так пильно, ніби хотів просвердлити поглядом в ньому дірку.

– На Фобосі?– якимось чужим голосом перепитав хлопець,– А може, досить дурня клеїти? Через ваші дурні жарти, ми сидимо тут вже цілу неділю! І це вже не смішно!– Кейн розчервонівся і розпалювався все більше,– І хватить морочити нам голови. Відкрийте двері, дайте нам піти!

Неш була спантеличена. Правду кажучи, вона анічогісінько не розуміла з того, що діялося: « Сам запевняв мене, що ми на кораблі прибульців, а коли один з них прийшов, накинувся, ніби на ворога. Може, перевіряє чи немає обману?»

Спалах Кейна, як і його запальна промова, залишилися без уваги. В повітрі, кроках в трьох від них, на висоті півметра від вже незрозуміло якого кольору підлоги, з’явилися дві сяючі смужки, довжиною десь біля метра кожна. Зелена і рожева. Непорушно зависнувши в повітрі, смужки світилися рівним світлом.

– Ваші скафандри,– пояснила тліюча брила,– Кейне, підійди.

Кейн зрозумів, що діватися йому нікуди. Підійшов. Зупинився навпроти рожевої смужки.

– Твій скафандр.

Кейн кивнув.

«Дурня якась. Та я готовий повірити!»

Він стояв і, нахиливши трохи голову вперед, дивився на рожеву смужку. Нічого надприродного не відбувалося. Просто в якусь мить, коли він цього найменше сподівався, смужка наблизилася до нього, розвернулася перпендикулярно до його тіла, і гострою голкою увійшла йому в живіт. Кейн від несподіванки не встиг навіть крикнути. Все відбулося швидко і абсолютно безболісно. Він тільки смикнувся і внутрішньо напружився. Та ніяких неприємних відчуттів не було. Ніби нічого й не сталося. Та потім усе його тіло раптом засвітилося м’яким, рожевим світлом. Він, ніби вкрився тонкою плівкою. По хвилі світло згасло, повністю зникло.

– Усе гаразд,– мовив прибулець.

Кейн розгублено стояв, не знаючи, що сказати. Не дякувати ж прибульця за скафандр. Чи все– таки подякувати?

Він повернувся до Неш. Дівчина саме світилася зеленим. І була такою кумедною, ніби знаходилася всередині великого стручка. Потім світло згасло, і Неш знову набрала звичного вигляду. Спантеличені, не знаючи, що сказати, вони стояли один навпроти одного.

В приміщенні з’явився іще один прибулець. Точнісінько, як перший. Тільки без жовтого майданчика. Не звертаючи ні на кого уваги, в тому числі і на свого двійника, він величаво пройшов від однієї стіни до іншої, пройшов крізь неї і почав віддалятися, вже за межами корабля. На його шляху утворився величезний, нескінченний тунель. Він брав свій початок на кораблі, тягнувся через простір, закриваючи своїм жовто– багряним світлом частину зірок, і зникав вдалечині: знову ж таки серед зірок.

«Справляє враження,»– вирішив про себе Кейн, відчуваючи, як по всьому тілу пробігає легке тремтіння.

Неш стиха зойкнула, але залишилася стояти на місці. Другий прибулець без поспіху віддалявся. Коли він відійшов від корабля метрів на двадцять, знищена тунелем частина жовтої стіни відновилася, зайняла своє звичне місце. І ніщо не нагадувало про те, що сталося.

– Тонокор – мій товариш,– пояснив перший прибулець, котрий залишився з ними в приміщенні.

– Тонокор?– Кейн перевів погляд на сплетені між собою на тулубі прибульця коричнево– чорні вузли. Він все ще намагався з’ясувати, де ж в того могли бути очі або їх замінники. Весь час ковзати поглядом по жовтій палаючій брилі було не вельми приємно.

– Тобі відомі наші імена. А як тебе звати?

Ніщо не змінилося в зовнішності прибульця. Після паузи вони почули його рівну відповідь:

– Тондор.

– Красиво,– відразу сказала Неш. Їй дуже хотілося чимось догодити прибульцеві: «Надто він вже неприступний. Мене це дратує. Я хвилююся і перестаю метикувати».

Прибулець не зробив їй приємного у відповідь. Не пом’якшав і не подобрів.

– Пояснюю вам дію ваших скафандрів.

«Скафандри. Я й забула про них,– подумала Неш,– Я думала, він пожартував».

В звичайному стані скафандри невидимі, і завжди будуть з вами…

На обличчі Неш з’явився смуток. «Завжди?» А як же вони тоді будуть …