Розділ 9

Промайнуло декілька днів. Може п’ять, а може шість. Кейн не рахував, а Неш такі дрібниці не цікавили. Вона прислухалася до його поради – змирилася з їхнім становищем, і більше не мучила ні його, ні себе безглуздими докорами та розмовами. Змирилася ззовні, та подумки продовжувало шукати шлях до порятунку.

І робила це вдень і вночі. Та зараз її найбільше хвилювало те, що на кораблі зовсім не було води – інколи все–таки хотілося вмитися. І не було свіжого одягу – одягтися в чисте теж інколи хотілося. Дивна річ, але ні спраги, ні голоду вони не відчували. Те, що в неї не було іншого одягу окрім зім’ятої, порваної власноруч сукні гнітило Неш більше всього, і поки Кейн замислено потирав заросле темною щетиною підборіддя – вона з сумом розглядала свою зіпсовану сукню.

«Поспішила я, зробивши з неї вбрання амазонок,– міркувала дівчина,– Якби у мене була голка з ниткою, цій біді можна було б зарадити. Та де їх узяти?» – вона подивилася на Кейна.

Він лежав на ліжку у піджаку, засунувши обидві руки в кишені штанів. Скинуті черевики валялися на підлозі. Він не взував їх вже три дні, навіть коли прогулювався вздовж жовтих стін. Кейн мало говорив, і майже увесь час про щось думав. Це було ще гірше, бо Неш важко переносила самотність. Але Кейн ніколи не розтрачувався на дрібниці. Опинившись в незвичному для нього становищі, він завжди спочатку до всього приглядався, вивчав, а потім вже починав діяти. Кейн справедливо вважав, що в даному випадку великої різниці немає – лежить він як колода , чи безцільно тиняється з кутка у куток.

Неш навпаки, як натура романтична, вічно вигадувала собі усілякі пригоди, і перевіряла гіпотези, котрі ні до чого доброго не приводили. Вона була бунтівною і не мирилася з будь– якими обмеженнями її особистої свободи. А тут її заперли, наче якогось щура, і невідомо скільки часу думають тримати. Коли дівчина думала про це, їй завжди кортіло зі злості що– небудь розбити.

– Кейне, увесь мій одяг забруднився,– ледве стримуючи роздратування, промовила вона, а сама подумала: «Я говорю так, ніби в мене тут цілий гардероб!»

Відірваний від своїх власних роздумів, Кейн перш ніж щось відповісти, порухав пальцами обох ніг.

– Я так більше не можу,– продоважувала ремствувати Неш,– навіть людям, затриманим поліцією, кажуть, в чому їх звинувачують. І це норма!

– Менше брудни. Прибульці – не поліція,– неуважно відказав Кейн.

Пропустивши прибульців мимо вух, Неш закусила нижню губу.

– Кейне, не виводь мене, – попередила вона: « Хай би вже прийшов хто– небудь! Навіть, ті самі прибульці. А то нікого!»

Кейн, а Неш сиділа в нього в ногах, кинув роздивлятися стелю, і подивився спершу на екран, а потім вже на неї.

– Неш, чого ти хочеш? – спокійно запитав він,– Я у такому становищі, як і ти. Мені що, по– твоєму дірку провертіти у стелі, щоб тебе порадувати?

– Не потрібна мені дірка. Одяг. Мені нічого одягти. Це зрозуміло тобі?

– Не заводься. Візьми мій піджак. Більше все рівно нічого запропонувати не можу.

– Не потрібен мені твій піджак. Побалакай краще зі мною. Ти весь час мовчиш.

– Я думаю. Де ти бачила, щоб людина одночасно думала, і розважала когось розмовами?

В цю мить у нього в голові остаточно визріло рішення. Обережно, ніби боячись його злякати, він піднявся з ліжка.

– А що, може вийти,– проказав він до самого себе, по новому оглядаючи знайоме вже їм приміщення.

Неш відчула, що Кейн, дійсно, придумав щось варте уваги. Навіть якщо це корабель прибульців, вони не можуть все життя просидіти, чекаючи невідомо чому.

– Пішли до екрана,– мовив Кейн.

– Я і звідси непогано бачу.

– Пішли. Ти не зрозуміла,– Кейн простягнув дівчині руку.

Неш без бажання піднялася. Вона тисячу разів оглядала цей клятий екран. Взагалі, усе, що знаходилося в приміщенні. Робила це і в день і вночі. В різний час доби. Ніщо не змінювалося. Стіни не відкривалися, ніхто до них не приходив. Навіть та істота, котру вона довгий час вважала офіціантом, теж не з’являлася.

Наблизившись до екрана, вони зупинилися. В сотий раз, Неш глянула на зірки. Вони були на своїх місцях, але блакитний диск планети повністю заховався за край екрана.

– Припустимо, ми, дійсно, на кораблі прибульців,– помовчавши, заговорив Кейн,– Нам не лишається нічого іншого, як виходити з оточуючої нас реальності. А бачимо ми те, що бачимо: чуже приміщення, котре ні на що нам знайоме не схоже. Нехай – це, дійсно, буде корабель. Згодна?

– Ми вже сотні разів балакали про це. Згодна я, згодна. Корабель, а що далі?

– Чудово. Та, якщо це корабель, чому ми нікого не зустріли досі? Де екіпаж? Хто керує ним?

– Це ти мене питаєш?– Неш зрозуміла, нічого Кейн не придумав. Вирішив ще раз помолоти язиком. Вона відчула втому. Одноманітність їхнього існування дратувала і діяла їй на нерви.

– Кейне, мені все зрозуміло. Пішли назад до ліжка. Чого тут стовбичити?– тихо промовила вона.

– Зрозуміла? Нічого ти не зрозуміла. Корабель…а що, якщо з якихось невідомих нам причин, він втратив керування, залишився без своїх господарів і тепер належить нам? Можливо, щось сталося після того, як нас сюди заманили, і тепер ми єдині живі істоти здатні приймати рішення. Ти розумієш про що я? Ми самі, і нікого тут більше немає. Тому до нас ніхто не приходить. Ми повинні навчитися керувати цією штуковиною,– впевнено закінчив хлопець.

В очах Неш з’явилася зацікавленість. Поки що слабка, та вона швидко зростала. Якщо Кейн має рацію, хто знає, може екіпаж підхопив якусь хворобу на Землі і всі повмирали…ми зможемо повернути корабель на Землю! «Оце так!»– Неш була у захваті. У неї буде свій власний космічний корабель. Ха! Ну й справ вона наробить! Полетить спочатку в Нью– Йорк…ні, ні…спочатку в…

– Неш, що з тобою?– стурбовано запитав Кейн,– Тобі недобре? В тебе такий дивний вираз обличчя.

– Що? А, нічого,– Неш отямилася від своїх мрій, знову повернулася до реальності. Поки що вони далеко від Землі, і від її спокусливих місць,– Я зрозуміла. Справді,– запевнила вона його,– Наша доля в наших власних руках. Ти це хотів сказати?