«Дурнуватий ранок. І розмова теж дурнувата. Увесь день тепер змарновано, – роздратовано подумала дівчина. Сказав би вже прямо: «Люба, вночі я привіз тебе в Диснейленд. Гроші течуть, давай розважатися».
Замість цього Кейн продовжував сидіти на ліжку і дивитися на неї.
– Загалом, – більше говорити йому не хотілося, та він зробив над собою зусилля, – нас це ...Закрили...Прибульці. Як у кіно. Я тобі вже казав, не дивись так, мене це лякає. Так, я все розумію. Але я бачив це на власні очі, – і додав, помовчавши, – Господи, і навіщо я це все кажу. А сам подумав: «Пиво, де ж взяти пива?» Глянув довкола, потер рукою горло, потім вкриті рідким волоссям груди.
Неш мовчки намагалася зрозуміти, який черговий жарт вирішив зіграти з нею Кейн. Якби у неї не боліла голова, вона б метикувала скоріше. Але голова боліла, і думок ніяких не було, одна порожнеча.
– І ти віриш у цю нісенітницю? – нарешті запитала вона. Кейн знизив плечима.
– Звісно, що ні. Та подивись довкола.
– Підробка.
– Згоден.
– Та хто автор? І кому це потрібно: мені, тобі, Бобу, Майклу? А головне, ми тут до чого?
– Не нагадуй мені про них. І ти провчився з ними цілих п'ять років.
– Нічого не вдієш. Довелося. Ти дійсно нічого не пам'ятаєш?
– Дещо. Невиразно. Але це ж абсурд. Ну, я маю на увазі корабель, прибульців. Їх же не існує?
Відмовитися від звичного і багато в чому зручного світогляду Неш не збиралася. По крайній мірі, так одразу. Вона не ідіотка. Схоже так, прибульці, а коли виявиться, що це жарт... Ото вигляд буде в неї. Ні, їй потрібні докази. Надійні докази. Хоча, в принципі, зустріти прибульців було її мрією, з тих, що ніколи не збуваються, але про які так приємно думати.
– Ти бачиш підлогу? А ходити по ній пробувала
– Збираюся. Я хочу в туалет. Гадаєш, він тут є? – дівчина опустила ноги з багряного ліжка, воно так світилося, що здавалося, ніби вони сидять на розпеченій плиті. Гаразд, – міркувала вона, – час покаже, що це, можливо, і таке, що ми стали учасниками якогось наукового експерименту. Корабель прибульців...Зараз мене більше цікавить туалет. Вона обережно стала на підлогу, роздумуючи в якій бік піти, поглянула довкола. Спостерігав за нею. «Не боїться», – думав він.
– Він є у будь– якому готелі. Я про туалет. Неш, твої ноги! Кейну здалося, ніби ноги Неш втопилися у підлозі.
Неш, яка все ще дивилася довкола, опустила погляд. Незрозуміло, що Кейн має на увазі, та з її ногами усе було гаразд. Вирішивши, що то він знову жартує дівчина невдоволено нахмурилася, після чого обережно пішла вздовж жовтої стіни. Вона не вірила у корабель. Не могла, не наважувалася. І просто боялася повірити. Але довгі сяючі стіни, якісь висячі в повітрі рожеві, освітлені з середини смужки, зовсім не схожі на японські ліхтарики. Її оточували дивні, незрозумілі речі, серед яких вона не знаходила нічого знайомого. Дівчина ще чинила опір, продовжуючи вважати, ніби вони у готелі, у себе чи в Диснейленді.
Кейн, котрий на цей рахунок не мав жодних сумнівів, продовжував напівлежати у ліжку. Він спостерігав за Неш, готовий у будь– яку мить кинутися їй на допомогу, якщо в тому виникне потреба.
– Власники усього цього великі оригінали, – повільно проказав він, уважно спостерігаючи, як іде Неш, – знають, чим привернути увагу клієнтів. Закупили мішури, розвішали... Ну, що знайшла туалет? Ні?
– Ні, – відразу відгукнулася Неш.
– Гаразд. Заодно пошукай і душ.
– Добре. А ти скажи, хай принесуть що– небудь від голови.
– Скажу, – Кейн ліг горілиць і сказав, – дивлячись у стелю:– Будьте такі ласкаві, принесіть аспірин, – потім знову сів, а далі піднявся з ліжка.
– Я сказав.
– Чула. Дякую.
Кейн знизив плечима: «Будь ласка».
Раптом верхня підлога просвітліла, трохи опустилася. Далеко внизу з'явилися жовті плями світла. Мерехтіючи і переливаючись, як нічні світляки, вони пройшли у нього під ногами і зникли.
«А з іншого боку, чому б їм і не прилетіти, – міркував Кейн, – мусив же хтось створити Землю, людей і все, що на ній є. Заразом і всі ті думки, що є і народжться постійно в головах кількох мільярдів людей. Чому б їм і не прилетіти, самим не подивитися, як ідуть справи. Дивно лише, що вони вибрали нас з Неш, а не когось іншого...Якби все це діялося з кимось іншим, я б не дуже здивувався, взнавши, що цього невідомого мені «іншого» якогось вечора запросили на свій корабель прибульці. Так, я б не здивувався...»
Неш тим часом наблизилася до першого багряного закутка. Поряд, усього за метр від неї починався екран. Побачивши на ньому блакитний, сплющений диск, вона затрималася перед ним.
– Кейне, тут ніби Місяць показують.
– Промах. Ніякий це не Місяць. Скоріше за все Земля. Подібні знімки я бачив в одному астрономічному журналі. В університеті їх було багато.
– А, – мовила Неш, ідучи далі.
«Я не вірю в корабель. Та мені дуже хочеться повірити. А що, може, ризикнути? Ну, посміється Кейн. Подумаєш», – думала Неш.
– Твоє «а» зависло у повітрі, – підмітив Кейн, – ти, напевно, вирішила про себе, що я жартую. Собі ж сказала: «Нi, ми на Землі, вдома».
– А ти хочеш, щоб я сказала, що ми на кораблі? – спокійно запитала дівчина.
– Не знаю. Це не мій корабель чи, що це в дійсності. Мені байдуже віриш ти чи ні. І ти, і я – ми в однаковому становищі. Та просто хотілося б знати, де ми, якщо це навіть лише припущення.
– Зрозуміло, – відповіла Неш, а сама подумала: «Господи, ну де ж цей туалет».
Кейн тим часом продовжував говорити:
– Звісно, та у будь– якому випадку це місце не схоже на звичайний будинок чи забігайлівку «Мак Дональд», – він криво посміхнувся, – може, ми стали учасниками якось експерименту.
– Ти теж так думаєш? – жваво відізвалася дівчина.
– Так. Або кандидатами в марсіанський екіпаж. За віком підходимо. Та й взагалі.
– Я не піддослідний кролик чи собака, – холодно відказала Неш, – вони не мають жодного права, так чинити з нами: не запитавши, не отримавши згоди, вночі, коли ми були напідпитку. Ні, тут щось не так: або ми з'їхали з глузду, або вони, якщо «вони» існують. Та байдуже, нехай тільки з'являться. Я їм таке влаштую...Самі полетять на свій Марс, без кандидатів? – охоплена емоціями Неш махнула рукою, і Кейн побачив, як та майже по лікоть вгрузла у жовту стіну.