Розділ 5

Не знаючи, що сказати Кейн подивився собі під ноги. В тому місці, де вони стояли, з підлогою все було гаразд, та вже за два кроки починалася якась нісенітниця: підлога ділилася, стаючи напівпрозорою, і вже біля дальньої стіни, такої ж жовтої, як все довкола, їх було вже три. Перша, та, на якій вони стояли, – світло– коричнева, щільна та пружна. Верхня – на рівні їхніх колін якась зеленава, і нижня, на глибині кількох десятків від першої.

Третя підлога здавалася синьою. Кейн бачив то всі три одночасно, то взагалі жодної, тільки блакитний напівморок, глибина котрого схоже сягала, як у Маріанській западині. Кейн вирішив, що йому зраджує зір. Гаразд, зараз він не буде задивлятися на усю цю чудасію, але коли він виспиться..., а може, це дійсно готель? Чи вони настільки п'яні, що не можуть зрозуміти, що з ними діється? Та ні, дурня! Він же вів машину! Неш почала сердитися.

– Ну і сервіс. Лампочок понавішували, а води принести нікому.

Офіціант! – крикнула вона, втрачаючи всяке терпіння.

В приміщенні з'явився зниклий прибулець. Кейн одразу спохмурнів. Він вже було тішив себе надією, що цей тліючий уламок бетону всього лише плід його уяви, і нічого більше.

«Наркотики тут ні до чого. Боб не підмішав у напої... Невже...Ні, треба подумати».

– О! – Неш, ніби це був вчасно підоспілий поліцейський під час нападу грабіжників, кинулася до прибульця.

Важко сказати, хто з них двох, як сприймав реальність, та дівчина чомусь вперто бачила в сяючій прямокутній плиті людину. Можливо, навіть з приємним обличчям.

– Ви тут працюєте? Еге ж? – з надією у голосі запитала вона. – Ну, так ось, ми у вас залишимося на ніч. Принесіть який– небудь сік...Що, що ви сказали? О, ні...На ваш вибір...Будь– який...Гроші, – її чоло зморщилося, – напевно, в машині залишилися. Якщо не заперечуєте, ми розрахуємося завтра, – вона повернулася до Кейна, – що скажеш, Кейне?

– Без проблем, – відповів хлопець, уважно слухаючи її монолог. Він міг по клястися, що прибулець з цієї миті, коли він з'явився, не вимовив ні слова. З ким так жваво розмовляла Неш було відомо тільки їй одній.

– Отже, домовилися, – Неш знову дивилася на прибульця, – а, вибачте, у вас є ліжка? Чи у вас на підлозі, на циновках, як у Японії!?

У приміщенні з'явилася червона смуга. Розвернувшись у прямокутну площину, вона зависла за тридцять сантиметрів від підлоги.

– О! – схвально мовила Неш, – розкладна, – вона підійшла до ліжка і, не вагаючись, повалилася на нього долілиць. Щелепа Кейна відвисла. Прибулець знову зник. Вони залишилися самі. Насправді він залишився сам, тому що Неш не рухалася. Кейн злякався. Перед його обличчям промайнули жахливі картини, одна жахливіша за другу: ось Неш з пронизливим вереском раптом провалюється в черево ліжка, яке несподівано ожило, волаючи його, Кейна, про допомогу. Або навпаки, піднімається, обертається, і він бачить перед собою люту потвору, від якої кров стигне в жилах. Кейн відчув, як до його спини прилипла сорочка. Він вже анічогісінько не розумів.

Намагаючись не шуміти він обережно підкрався до ліжка і схилився над обличчям Неш. Та вона спала! Спала самим звичайнісіньким сном, точнісінько так само, як сплять сотні мільйонів інших людей. Не звертаючи більше уваги ні на що, Кейн повалився поряд з нею і заплющив очі.

«Будь, що буде», – пронеслося у нього в голові.

Настала тиша. Корабель жив своїм життям. Стіни напливали одна на одну, зливалися, змінювали колір, форму. Дві чи три, зібравшись в одне ціле, утворили нескінченний коридор– тунель. І там, далеко– далеко, якщо придивитися, можна було побачити багато незрозумілого, загадкового і таємничого. Почала діяти підлога. Верхня – опустилася, нижня – підтягнулася, середня – залишилася на місці. Тепер відстань між верхньою та нижньою не перевищувала двадцяти сантиметрів. Звідкілясь на стикові однієї із стін та стелі вже вкотре з'явився прибулець.

Різноколірна плита з дрейфуючими по жовтій поверхні розводами та вузлами. На людей, що спали він уваги не звертав. Він йшов, не ковзав і не летів. Повітря на його шляху густішало, і він, пробиваючи напівпрозору товщу, залишав на кожному кроці частинку самого себе. І раніше, ніж він досяг потрібної йому стіни, в приміщенні між його двома протилежними кінцями утворилася лінія з п'яти непорушних однакових прибульців.

У повітрі, довкола першого і головного, з'явилися різноколірні смуги довжиною від десяти сантиметрів до півметра. Вони світилися. Переважно – рожево. Але були також жовті, червоні, зелені. За структурою порожні. Іноді суцільні. Зависнувши в повітрі, вони більше не зникали. Наблизившись у притул до жовтої стіни, прибулець зупинився. Якби на його місці була звичайна людина, можна було б подумати, що вона розглядає темні випуклості на гладкій жовтій стіні. Можливо, так воно і було.

Тулуб прибульця розділився, з'явилися дві прямокутні, з багряними вузлами, що світилися, руки. Ліва – по самий лікоть увійшла в довту стіну. Спалахнули і зависли в повітрі якісь напівкруглі предмети. Деякі вийшли із стіни повністю, інші – виступили тільки якоюсь своєю частиною. Доволі бадьоро прибулець почав торкатися їх руками. Коли кількість таємничих предметів зросла у декілька разів, рука прибульця почала занурюватися їм усередину. Іноді пробивала наскрізь. Одночасно в повітрі з'явилися короткі зелено– білі смужки довжиною всього сантиметрів п'ятнадцять. Схоже вони були якось пов'язані з напівкруглими предметами.

Захопившись незрозумілою діяльністю, прибулець бувало повністю або частково занурювався у жовту стіну разом зі своїми «приладами». Тоді весь рух у приміщенні припинявся і поновлювався лише з його появою.
На жовтій, з рухомими темними випуклостями, стіні проступила біла лінія завдовжки десять метрів. З'явилося зображення. Спершу витягнуте, та коли лінія розвернулася у смугу завширшки два метри, об'ємне. Внизу швидко пропливало море вогнів. Угорі виднілися сузір'я яскравих зірок.
Корабель покидав Землю.