Розділ 2. Як знайти вбивцю

Коли офіційна медицина заходить у глухий кут, вона починає займатися творчістю. Моя медична картка перетворилася на збірку похмурої фантастики: лікарі ставили купу незрозумілих діагнозів, які на людську мову перекладалися як «ми не знаємо, чому ви розсипаєтесь, тому ось вам таблетка, щоб ви менше про це думали». Я зрозуміла: якщо я продовжу лікуватися за їхніми схемами, мій наступний рукопис буде написаний шрифтом Брайля на надгробку.

Я оголосила інтелектуальний бунт. Поки тіло намагалося піти в глибокий офлайн, мозок, підживлений залишками впертості, штурмував наукові статті та медичні форуми. І ось вона — «Еврика!», від якої стає холодно.

Я зрозуміла, що проблема не в органах, а в логістиці. Мій організм просто не отримував будматеріалу. Весь білок, який я намагалася з’їсти, не доходив до «будівельного майданчика». Він псувався на митній території мого шлунка, розщеплюючись на аміак та інші продукти розпаду, які просто випалювали мене зсередини. Моє тіло було голодним на рівні клітин, хоча я справно щось жувала.

Треба було перезавантажити систему. Я почала з мінімальних доз лактулози, щоб штучно стимулювати перистальтику і вивести токсини. Але моє тіло опиралося так, ніби я змушувала його ковтати бите скло. Раціон звузився до кількох яєчних білків — найчистішої форми альбуміну. Але замість порятунку я отримала квиток у справжнє пекло.

Чим більше білка я намагалася з’їсти, тим жорстокіше тіло мені мстилося.
Кожна спроба «підкріпитися» закінчувалася тим, що шлунок починав горіти, а все всередині відгукувалося тупим, виснажливим болем. Це був біль кожної клітини слизової, яка намагалася, але не могла впоратися з елементарним завданням. А потім прийшли набряки. Ранок зустрічав мене в дзеркалі обличчям чужої людини — роздуті повіки, розмиті риси, набрякле задзеркалля. Увечері ж вода «осідала» в ногах, які ставали важкими й чужими, як бетонні стовпи. У медицині це називають гіпоонкотичними набряками: коли білка (альбуміну) в крові катастрофічно мало, вода просто витікає крізь стінки судин у тканини. Я розпухала від рідини, помираючи від білкового голоду.

Але найстрашніше чекало вранці. Як по графіку, починалися носові кровотечі. І — от парадокс — чим більше я намагалася «підсилити» себе білком, тим ряснішою була кров. Неперетравлений білок ставав джерелом токсичного аміаку, який розріджував мою кров і руйнував капіляри, що й так трималися на чесному слові. Я буквально отруювала власний мозок кожним з’їденим яйцем.

На тлі цього біохімічного хаосу з’явилася тривожність. Тваринний, неконтрольований страх, що накривав хвилями без жодної причини. «Депресія», - скажете ви. А от і ні. Це був «глутаматний шторм» — мої нейрони буквально підсмажувалися в аміачних парах. Мозок не розумів, що відбувається, і сигналізував панікою: «Система знищена! Ми вмираємо!».

Я опинилася в ситуації людини, що вмирає від спраги посеред океану: води багато, але якщо ти її вип'єш — вона тебе вб’є. Я дивилася на свій закривавлений ніс, на набряклі ноги і розуміла: мій організм став моїм катом.

Саме в цьому біохімічному пеклі, між панічними атаками та нудотою, я зрозуміла: треба шукати альтернативні варіанти. Якщо цілий білок — це отрута, треба розібрати його на запчастини ще до того, як він потрапить у рот. Треба знайти те, що не потребує перетравлення, а одразу піде в кров.
Слово, яке згодом врятує мій мозок, вже висіло в повітрі. Глютамін.