Розділ 1. Драбина в нікуди

​У кожної катастрофи є свій «нульовий пацієнт». У моїй — це була ілюзія всемогутності. Коли ти видаєш книгу за місяць, ти почуваєшся деміургом. Ти не помічаєш, що твоя внутрішня електростанція вже давно працює на аварійних дизель-генераторах, а палива в баках лишилося на два чихи.

​З точки зору фізіології, я влаштувала собі адреналінове ралі. Постійний стрес і дедлайни тримали рівень кортизолу на такій позначці, що він почав діяти як кислота. Кортизол — це гормон, який на короткій дистанції рятує вас від тигра, а на довгій — розчиняє ваші м'язи та слизові оболонки, щоб добути з них енергію. Це і є той самий катаболізм. Я буквально «дописувала» свої книги, спалюючи власні органи замість дров.

​Але найбільша пастка була в іншому. Я була «слухняною» пацієнткою свого тіла. Я давно виключила з раціону продукти, від яких мені ставало погано. Шлунок натякав, що йому важко — я прибирала «важке». Тіло морщилося від певних страв — я переходила на щось легше. Я й гадки не мала, що цей вибірковий апетит був не моїм свідомим вибором, а німим криком про допомогу. Організм просто відмовився виробляти соляну кислоту та пепсин.

​Якщо в шлунку гіпоацидність (низька кислотність), то білок не розщеплюється. Він падає «цеглиною» в дванадцятипалу кишку, де його вже чекають бактерії-стерв’ятники. Замість того, щоб отримати життєво необхідні амінокислоти для синтезу серотоніну (привіт, гарний настрій!) та колагену (привіт, цілі судини!), я отримувала індоли, скатоли та аміак.

​Організм — великий ілюзіоніст. Коли ви не даєте йому білок ззовні або не можете його розщепити, він не вимикається одразу. Він починає ендогенне живлення. Це такий собі внутрішній ломбард: щоб підтримувати рівень амінокислот у крові для роботи серця та мозку, тіло починає «відкручувати гайки» там, де це нібито не так критично. Спочатку в хід йдуть м’язи. Потім — сполучна тканина. Потім — ферменти. Ви живете, пишете, кудись біжите, але насправді ви їсте себе зсередини. Ви берете ресурс із запасів, про які навіть не здогадуєтесь.

​Це тривало роками. Я думала, що я просто «малоїжка». А насправді мій амінокислотний пул висихав, як озеро під час засухи. Коли запаси скінчилися, «ломбард» зачинився. Саме тоді почався справжній обвал.

​Мій кишечник став схожим на забиту каналізацію, де перистальтика померла від жаху. Коли їжа не рухається, токсини всмоктуються назад у кров — це ендогенна інтоксикація. Судини, позбавлені білкового каркасу, стали крихкими, як цукровий папір. Щоранку, як по графіку, починалися носові кровотечі. Це був сигнал SOS від капілярів, які більше не мали з чого будуватися. Слизові оболонки «лисіли», бо у виконроба-печінки закінчилася цегла.

​Але найстрашнішим був «Аміачний мозок».

Аміак — це газ. Він легко долає гематоенцефалічний бар'єр і блокує роботу мітохондрій — наших клітинних батарейок. І ось ти сидиш, у тебе в планах наступна книга, а в голові — густий, липкий туман і незрозумілий тваринний страх. І це не психологія, а хімія. Глутаматний шторм у ваших синапсах.

​Лікарі дивилися на мене і малювали в картках «ВСД» або «незрозумілі діагнози», що виглядали як спроба вгадати код від сейфа, до якого вони давно загубили ключі. Коли мені пропонували лікувати симптоми, ігноруючи порожнє «депо» амінокислот, я зрозуміла: медицина безсило розводить руками там, де починається реальна біохімія виживання.

​Я опинилася в ситуації, коли звична їжа — це отрута, а відсутність їжі — це смерть. 
​Я зрозуміла: щоб вижити, мені треба перестати бути письменницею і стати сантехніком власного тіла. Треба було очистити і запустити організм, а ще знайти спосіб доставити білок в обхід зламаної системи.