Розділ 62. Списки

Італія, листопад–грудень 43 р. до н. е.

Марк Антоній, Октавіан і Марк Емілій Лепід, зустрівшись наприкінці листопада на невеликому острові посеред річки Ренон поблизу Бононії, де кожен із трьох, за свідченнями очевидців, з'явився в супроводі власних легіонів, розставлених обабіч мосту з обережністю людей, що не довіряють одне одному навіть у мить укладання спільного союзу, домовилися про створення колегії трьох мужів для впорядкування держави — влади, надзвичайнішої за будь-яку, відому Риму від часів Сулли, і покликаної, за офіційним формулюванням, відновити лад, а насправді призначеної узаконити поділ провінцій, легіонів і державної скарбниці між трьома людьми, жодна з яких не мала законного права на подібну владу до того ранку на річковому острові.

Децим Юній Брут, покинутий власними легіонами, що дедалі численніше перебігали на бік Октавіана, так і не досягнув земель Марка Брута й Кассія на сході: спіймано його наприкінці вересня в Галлії галльським вождем на ім'я Камул, що видав полоненого Антонію заради власної вигоди, і страчено за наказом консула без жодного суду — той самий Децим, що особисто привів консула Цезаря того березневого ранку до курії Помпея, переконавши відкинути сумніви Кальпурнії, приєднався того вересня до Требонія серед перших жертв власної змови, і Руф, довідавшись про цю смерть за кілька тижнів до звістки про сам союз трьох мужів, занотував до архіву гірке спостереження: доля мала дивне почуття справедливості, обравши для однієї з найшвидших розплат саме того, чия зрада була найближчою, найособистішою і, можливо, найболючішою з усіх, хто підняв руку на консула того ранку.

Руф, довідавшись про умови союзу через копії документів, що невдовзі досягли державного архіву, занотував із гіркотою, яку більше не намагався приховувати навіть у власних приватних записах: троє мужів, покликаних відновити лад, першим же своїм спільним рішенням ухвалили те, що згодом увійде до історії під назвою проскрипцій, — переліки імен громадян, засуджених на смерть без суду, чиє майно мало перейти новим володарям держави заради фінансування війни проти вбивць покійного консула, що досі переховувалися в східних провінціях, збираючи власне військо для остаточного зіткнення.

— Список складено, консуле, — доповідав секретар Антонія господареві дому в Римі того вечора, коли перші сувої з іменами засуджених досягли міста, доповідь, яку Руф почув частково, проходячи повз відкриті двері канцелярії, куди його викликали для впорядкування державних документів того ж дня. — Триста сенаторів і дві тисячі вершників, за попередніми підрахунками.

Секст Мінуцій Тавр, центуріон, чиє ім'я випадково не потрапило до жодного з переліків завдяки скромності власного статку, розповідав Руфу згодом про сцени, свідком яких випало стати його товаришам по службі, приставленим до виконання вироків: голови страчених, виставлені за винагороду, що новий закон обіцяв кожному, хто приведе засудженого живим чи мертвим до влади, — винагороду, здатну перетворити на зрадника навіть найвідданішого раба чи найближчого сусіда, спокушеного грошима значно більшими за будь-яку суму, яку міг заробити чесною працею протягом цілого життя.

— Найгірше, Руфе, не самі страти, хоч і вони жахливі понад будь-яку міру, — казав центуріон, — а те, як швидко сусід почав доносити на сусіда, син на батька, раб на господаря, щойно з'явилася нагода розбагатіти на чужому нещасті. Ми, вояки, звикли до крові на полі бою, де ворог принаймні відомий заздалегідь і озброєний так само, як ти сам. Тут же кров ллється в тиші власних домівок, від рук людей, що ще вчора ділили з жертвою хліб і вино за одним столом.

Октавіан, за свідченнями тих, хто був присутній при узгодженні остаточного переліку імен, поступився вимогам обох старших партнерів союзу включити до списку декого з власних друзів і союзників заради збереження єдності новоствореної влади, — поступка, яку сучасники, включно з Руфом, сприйняли як перше очевидне свідчення того, наскільки далеко юнак готовий зайти заради збереження здобутої влади, навіть якщо ціною подібного збереження ставало життя людей, чию дружбу цінував ще донедавна.

* * *

Найважчою поступкою для юного повелителя серед трьох мужів, за словами одного з наближених, переказаними Руфу через посередництво спільного знайомого серед канцелярії, виявилося ім'я Цицерона, якого сам Октавіан ще донедавна називав другом і порадником, чиї листи зберігав серед особистого приладдя з певною повагою, попри всю очевидну розважливість самого оратора, що бачив у юнакові радше знаряддя проти Антонія, аніж рівного собі політичного діяча.

— Антоній вимагав голову оратора як неодмінну умову союзу, — переказував той самий наближений слова, почуті особисто від Октавіана того вечора, коли переговори про остаточний перелік тривали до пізньої ночі в наметі на острові. — Лепід не заперечував, розуміючи, що власна безпека важливіша за будь-яку особисту симпатію. Я ж, зізнаюся, вагався довше за обох партнерів, перш ніж поступитися, — не з любові до оратора, чиї розрахунки коштували мені більше прикрощів, ніж користі, а з розуміння, наскільки далеко подібна поступка заведе мене самого назавжди від того шляху, яким, можливо, пішов би мій названий батько, схильний до милосердя навіть щодо найзапекліших супротивників.

— І все ж ти поступився, — зауважив співрозмовник.

— Поступився, — визнав Октавіан без жодної спроби виправдатися перед власною совістю. — Бо влада, здобута наполовину, втрачається швидше за владу, здобуту повністю, а я не маю наміру повторювати помилку свого названого батька, чиє милосердя до ворогів коштувало йому зрештою власного життя від рук саме тих, кого він помилував замість покарати.