Розділ 61. Мутина

Північна Італія, Рим, грудень 44 — квітень 43 р. до н. е.

Марк Антоній, остаточно втративши сподівання на мирний поділ спадщини вбитого консула з сенатом, що дедалі відвертіше схилявся на бік Цицерона та його прибічників, рушив наприкінці листопада з військом до Цизальпійської Галлії, аби силою відібрати цю провінцію у Децима Брута, одного з головних учасників березневої змови, призначеного туди намісником ще самим убитим консулом — призначення, яке за нової розстановки сил перетворилося на пряме джерело збройного конфлікту між колишніми соратниками покійного диктатора.

Децим Брут, довідавшись про наближення Антонієвого війська, замкнувся зі своїми легіонами в місті Мутина, зваживши, що відкрита битва проти досвідченішого й численнішого супротивника коштуватиме життів значно більше, ніж витримана облога, здатна виснажити обложників швидше за обложених, якщо сенат надішле допомогу вчасно.

Цицерон, отримавши звістку про облогу, виступив у сенаті з промовою, яку Руф, присутній серед писарів державного архіву, занотував як найрішучішу з усієї серії, виголошених оратором проти консула: він закликав оголосити Антонія ворогом вітчизни, позбавити його консульських повноважень і надати Октавіану, попри юний вік і відсутність жодної офіційної посади, надзвичайні повноваження для командування військом, здатним зняти облогу з Мутини й покарати узурпатора, що зневажив і закон, і волю сенату.

— Хлопчика слід використати проти Антонія, а тоді, коли справу буде зроблено, відкласти вбік належними почестями, — казав Цицерон близьким друзям того ж вечора, за словами, переказаними Руфу через посередництво спільного знайомого й записаними до архіву як промовисте свідчення тогочасних розрахунків найдосвідченішого оратора держави, розрахунків, у справедливості яких сам Цицерон не мав жодного сумніву аж до самого дня, коли переконався в протилежному занадто пізно для будь-якого виправлення власної помилки.

* * *

Октавіан, отримавши від сенату повноваження пропретора й командування об'єднаним військом разом із консулами Гірцієм і Пансою, обома вірними пам'яті вбитого консула та обраними на посаду ще за життя того, чиє ім'я носив тепер юний спадкоємець, вирушив на північ з рішучістю, яка здивувала навіть найдосвідченіших вояків серед його оточення, звиклих вважати вісімнадцятирічного юнака радше знаряддям сенатської політики, аніж самостійним воєначальником, здатним ухвалювати рішення на власний розсуд під час битви.

Секст Мінуцій Тавр, центуріон, що зрештою обрав службу під началом консула Гірція, сподіваючись на швидше виконання обіцянок щодо землі, писав Руфу з табору короткого листа, який писар зберіг серед архівних документів як цінне свідчення настроїв простих вояків того часу: солдати, розповідав центуріон, здебільшого прагнули не так помсти за вбитого консула чи покарання узурпатора, як швидкого завершення чергової громадянської війни, здатної забрати життя людей, що вже втратили лік роках, проведених у походах замість власного господарства.

Перша битва відбулася під Форум Галлорум чотирнадцятого квітня, коли легіони консула Панси, ще не встигнувши з'єднатися з рештою війська, зіткнулися з досвідченими ветеранами Антонія в бою, що тривав до пізнього вечора з перемінним успіхом, доки прибуття підкріплення під командуванням Гірція не змусило Антонія відступити, залишивши на полі бою значну частину власного війська та зазнавши поранення, від якого консул Панса помер за кілька днів, попри всі зусилля лікарів, покликаних до його намету.

Секст Мінуцій Тавр, перебуваючи серед вояків Гірцієвого легіону в самому вирі цього бою, писав пізніше Руфу подробиці, яких жоден офіційний звіт сенату не наважився б включити до державного архіву: як лінія ветеранів Антонія, загартована ще Галльською війною, трощила недосвідчених новобранців Октавіанового набору так само нещадно, як колись трощила галльські ватаги під мурами Алезії, аж доки прибуття свіжих когорт консула Гірція не переламало хід бою вже в сутінках, коли розрізнити своїх від чужих серед диму й пилу ставало дедалі важче навіть для найдосвідченіших центуріонів.

— Я бачив, Руфе, як брат бився проти брата в тому полі, — писав центуріон, — бо один служив у легіоні консула, а другий свого часу перейшов до Антонія заради платні, кращої за ту, яку міг запропонувати сенат. Обидва загинули того ж вечора, кожен переконаний у власній правоті до останнього подиху. Не знаю вже, Руфе, чи варта та правота, заради якої вони обидва полягли, бодай однієї з цих двох смертей.

Далі центуріон описував, як після бою довелося ховати мертвих поспіхом, без належних почестей, властивих переможному війську, бо земля навколо Форум Галлорум перетворилася на суцільне багно від весняних дощів і крові, а часу на гідне поховання не було — попереду чекав новий похід до самої Мутини, де облога Децима Брута тривала вже кілька місяців і де на обложених, за чутками, що досягли табору задовго до прибуття підкріплення, чекав голод, страшніший за будь-який меч супротивника. Руф, отримавши звістку про цю битву через державних гінців, занотував до власного сувою роздум, що навідувався до нього дедалі частіше протягом цих місяців: як швидко люди, що ще навесні присягали на вірність тому самому консулові, тепер убивали одне одного за право визначати, кому належить його спадщина, — наче саме вбивство однієї людини звільнило приховану досі жагу до влади в десятках інших, що раніше стримувалися лише її присутністю.

* * *

Друга битва, вирішальна, відбулася під самою Мутиною двадцять першого квітня, коли об'єднані сили Октавіана й Гірція завдали Антонію остаточної поразки, змусивши його зняти облогу й відступити на захід, до горішньої Італії, а звідти, за кілька виснажливих переходів через засніжені перевали Альп, до провінції Нарбонської Галлії, де на нього чекав намісник Марк Емілій Лепід, чия подальша позиція в цій боротьбі залишалася на той момент невизначеною для всіх спостерігачів у Римі, включно з найдосвідченішими політиками сенату.