Розділ 60. Філіппіки

Рим, вересень 44 р. до н. е.

Марк Туллій Цицерон, зваживши нарешті всі небезпеки відкритого протистояння з консулом, що тримав у руках і скарбницю, і легіони, виголосив другого вересня в сенаті промову, яку сам, за пізнішими свідченнями, вважав обережною й поміркованою, але яку Антоній, довідавшись про зміст, сприйняв як пряме оголошення війни між найголовнішим оратором держави й найвпливовішим із живих спадкоємців покійного диктатора.

Руф, присутній на засіданні серед писарів, що фіксували перебіг промов для державного архіву, занотував того дня слова, які запам'ятав дослівно ще до того, як переніс їх на офіційний сувій: Цицерон, не називаючи консула прямо тираном, усе ж провів достатньо прозорих натяків на схожість дій Антонія з діями людини, чию смерть від кинджалів у курії Помпея нібито мали виправдати саме подібні дії, — натяк, зрозумілий кожному сенаторові в залі, включно з тими небагатьма прибічниками консула, що поспішили передати зміст промови своєму патронові ще до завершення засідання.

Антоній, отримавши переказ промови того ж вечора, зібрав найближчих прибічників у власному домі на Палатині для наради, під час якої, за словами одного з учасників, переказаними Руфу значно пізніше через посередництво спільного знайомого серед канцелярії, консул метався кімнатою в люті, що межувала з відвертим страхом перед силою слова, якою володів оратор, не маючи при цьому жодного легіона під власним командуванням.

— Він хоче зробити мене новим тираном в очах натовпу, — казав Антоній, за переказом того ж свідка, — тим самим прийомом, яким його друзі-змовники виправдали власний злочин проти консула. Спершу оголосити людину загрозою свободі, тоді дозволити комусь іншому довершити справу кинджалом чи голосуванням у сенаті, зберігши власні руки чистими від крові.

— Тоді відповідай йому тим самим прийомом, консуле, — порадив один із наближених, чиє ім'я Руф не зберіг у власних записках, вважаючи його не вартим особливої уваги серед численних дрібних прибічників, що юрмилися довкола можновладців тієї осені. — Виступи в сенаті раніше, ніж він встигне повторити звинувачення публічно, і назви його зрадником справи покійного консула, чиєю дружбою він так довго тішився, поки була вигідна.

* * *

Дев'ятнадцятого вересня Антоній виголосив у сенаті власну відповідь, промову, сповнену прямих особистих випадів проти Цицерона, — згадка про минуле придушення змови Катіліни без належного судового розгляду, натяки на боягузтво під час громадянської війни, коли оратор вагався, чию сторону обрати між Помпеєм і Цезарем, доки не стало запізно для будь-якого рішення, що виглядало б гідно в очах нащадків.

Цицерон, не присутній на цьому засіданні під приводом нездужання, що деякі сучасники вважали дипломатичною хворобою, а не справжньою недугою, отримав переказ промови від друзів і провів наступні тижні за письмовим приладдям, готуючи відповідь, яку сам, за листом до Аттіка, збереженим пізніше в архіві, назвав промовою, гідною самого Демосфена в його протистоянні з македонським царем Філіппом, — звідки, за переказами сучасників, і походить назва, під якою серія цих промов увійде до історії значно пізніше, ніж сама подія.

Аттік, найближчий друг оратора протягом усього його життя, застерігав у відповідних листах проти надмірної гарячковості, нагадуючи Цицерону про долю Катона, чия непохитна принциповість не врятувала ні його самого, ні справу, якій він служив, а лише прискорила власну загибель без жодної практичної користі для держави. Цицерон, за власним зізнанням, розумів слушність цих застережень розумом, але не міг придушити в собі переконання, що мовчання перед лицем узурпації є зрадою значно тяжчою за будь-який ризик особистої безпеки.

Руф, приносячи до дому Цицерона копії деяких документів канцелярії, застав оратора за роботою над другою з майбутньої серії промов, написаною, за власними словами Цицерона, з наміром не виголошувати її публічно негайно, а розповсюдити серед друзів у копіях, здатних коштувати авторові життя за найменшого необережного слова, вимовленого вголос перед консулом, що тримав меч значно гостріший за будь-яке перо.

— Ти ризикуєш більше, ніж будь-коли раніше, Цицероне, — зауважив Руф, переглядаючи один із чернеток, залишений необережно на видноті серед інших паперів дому.

— Ризикував і раніше, Руфе, коли викривав Катіліну перед сенатом, знаючи, що змовники здатні вбити мене тієї ж ночі, — відповів оратор, не відриваючись від письма. — Різниця лише в тому, що тоді за мною стояла законна влада консула, а тепер я лише приватна особа, чиє єдине знаряддя проти узурпатора — слово, здатне пережити мене значно довше за будь-який меч чи легіон.

— А якщо консул Антоній вирішить, що слово це занадто небезпечне для терпимого існування?

Цицерон підвів погляд, і в його очах Руф побачив ту саму втому, яку бачив колись в очах покійного консула під час найважчих років війни, — втому людини, що знає ціну власного вибору й усе одно готова її заплатити заради справи, яку вважає вартою більшою за власне життя.

— Тоді, Руфе, я помру так, як жив, — промовляючи слова, у справедливість яких вірив до останнього подиху. Гірша доля, підозрюю, спіткала б мене, якби я обрав мовчання заради безпеки, як обирали занадто багато людей мого стану впродовж останніх десятиліть, спостерігаючи за загибеллю давніх звичаїв предків без жодної спроби їх захистити словом чи ділом.

* * *

Хараксена, довідавшись від Руфа про зміст першої з майбутньої серії промов Цицерона, висловила сумнів, який Руф записав того вечора до власного сувою поряд з іншими роздумами про природу тогочасної боротьби за владу.