Розділ 59. Спадкоємці

Рим, травень–червень 44 р. до н. е.

Гай Октавій, названий у заповіті сином і спадкоємцем убитого консула, прибув до Рима наприкінці квітня, зійшовши на берег у Брундизії кількома тижнями раніше з тим самим спокоєм, який згодом стільки разів дивуватиме людей удвічі старших за нього, і попрямувавши до столиці попри застереження друзів матері, які вважали небезпечним для юнака вісімнадцяти років привертати до себе увагу спадщиною, здатною коштувати життя й людям значно досвідченішим у політичних інтригах.

Марк Антоній, консул, що тримав у своїх руках і скарбницю покійного, і його папери, і прихильність легіонів, розквартированих поблизу Рима, прийняв юного спадкоємця з підкресленою холодністю, гідною людини, яка вважала себе єдиним законним продовжувачем справи вбитого диктатора й не бачила потреби ділити цю роль із хлопчиною, чиє єдине право на спадщину полягало в кількох рядках заповіту, написаного людиною, схильною до несподіваних рішень навіть у найважливіших державних справах.

— Ти справді гадаєш, що зможеш здобути прихильність легіонів свого названого батька, юначе, не маючи ні досвіду командування, ні грошей, окрім тих небагатьох, що лишилися по матері? — запитав Антоній під час першої їхньої зустрічі, у власному домі на Палатині, куди Октавіан з'явився без почту, лише в супроводі кількох найближчих друзів матері.

— Досвід прийде з часом, консуле, — відповів Октавіан спокійно, без тіні образи в голосі, хоч Руф, присутній на зустрічі як писар канцелярії, помітив, як напружилися пальці юнака на краю столу. — Гроші прийдуть із продажу власних маєтків, якщо знадобиться, аби виконати заповіт мого названого батька перед римським народом раніше за будь-кого іншого, хто вважає своїм обов'язком вирішувати за нього, кому й коли платити.

Антоній розсміявся, коротко й недобре.

— Триста сестерціїв кожному громадянину — обіцянка, яку легше дати мертвому консулу, ніж виконати живому спадкоємцю, юначе. Скарбниця держави не безмежна, а моя влада консула вимагає витрат, про які тобі, вихованому серед бібліотек Аполлонії, ще належить дізнатися.

— Тоді я виконаю обіцянку власним коштом, консуле, — сказав Октавіан. — А римський народ сам вирішить, чиє ім'я варте довіри більше — того, хто тримає скарбницю мертвого консула, чи того, хто продає власне майно, аби виконати його останню волю.

* * *

Цицерон, довідавшись про цю розмову від спільних знайомих, писав Аттіку того ж тижня слова, які Руф прочитав значно пізніше серед копій, дбайливо збережених в архіві Помпонія Аттіка: юнак виявляє розважливість, не властиву його вікові, і, можливо, варто придивитися до нього уважніше, перш ніж остаточно віддавати перевагу дружбі з Антонієм, чия зверхність щодо сенату стає з кожним тижнем дедалі відвертішою.

Марк Туллій, повернувшись до Рима після кількамісячної відсутності, застав місто зміненим до невпізнання: сенат, позбавлений найтвердіших прибічників давніх звичаїв, убитих чи виснажених громадянською війною, скорочений змовниками, що втекли до провінцій, боявся будь-якого відкритого протистояння з консулом, що тримав легіони поблизу столиці й не приховував намірів утримати владу якнайдовше, спираючись на прихильність ветеранів, яким обіцяв землі з коштів державної скарбниці.

Руф, приносячи Цицерону копії деяких листів консула, що стосувалися галльських справ і могли знадобитися ораторові для власних записок про минулу війну, застав його за письмовим приладдям у розпалі роботи над промовою, яку Марк Туллій, за власними словами, ще не наважувався виголосити публічно, побоюючись передчасно накликати на себе гнів Антонієвих прихильників.

Дім оратора на Палатині, колись сповнений відвідувачів, що шукали правничої поради чи політичної підтримки наймовноріднішого голосу в державі, тепер здавався тихішим, аніж пам'ятав Руф із попередніх візитів, — багато давніх друзів дому уникали з'являтися відкрито, побоюючись, що дружба з людиною, чиї симпатії до змовників не були таємницею, коштуватиме їм прихильності консула, що тримав у руках і легіони, і скарбницю.

— Ти служив йому довго, Руфе, — сказав Цицерон, відкладаючи стилос і дивлячись на колишнього довіреного слугу вбитого консула з тим особливим, дещо зверхнім співчуттям, яке оратор виявляв до людей нижчого за себе стану, попри всю щирість цього співчуття. — Скажи мені чесно, як людина, що знала його зблизька: чи справді він прагнув царської влади, як стверджують деякі з тих, хто завдав ударів, чи це лише зручне виправдання для вбивства людини, що просто виявилася занадто успішною для смаку заздрісних сучасників?

Руф, відповідаючи, зважував кожне слово з обережністю, яку виробив за роки служби між двома небезпечними крайнощами — відвертою брехнею й необережною правдою.

— Він прагнув влади, Цицероне, це безсумнівно, і ніколи цього особливо не приховував від тих, хто вмів дивитися уважно. Але чи прагнув саме царського титулу, чи радше визнання, яке цей титул міг би йому дати, — на це запитання, підозрюю, навіть він сам не мав остаточної відповіді до самого ранку своєї смерті.

— Тонке розрізнення для людини твого стану, Руфе, — зауважив Цицерон із певною повагою в голосі.

— Я провів поруч із ним більшу частину життя, Цицероне. Тонкі розрізнення — все, що мені залишилося від цієї служби, окрім спогадів і провини за власне мовчання напередодні Ід.

* * *

Антоній тим часом скликав засідання сенату, на якому провів через голосування низку указів, начебто підписаних консулом ще за життя, включно з наданням громадянства цілим громадам за межами Італії й звільненням від податків окремим провінціям, чиї представники, за чутками, розповсюджуваними серед канцелярії, щедро віддячили консулові за подібну прихильність значними сумами, що осіли в його власній скарбниці, а не в державній.