Розділ 58. Після Ід

Рим, квітень 44 р. до н. е.

Марк Брут і Гай Кассій Лонгін, зрозумівши остаточно, що подальше перебування в Римі загрожує їхньому життю більше за будь-яку небезпеку, передбачену місяцями підготовки задуму, залишили місто протягом квітня під приводом виконання провінційних обов'язків, призначених їм консулом ще до власної загибелі, — Брут вирушив до Македонії, Кассій до Сирії, обидва формально в межах закону, але фактично рятуючись від дедалі відвертішої ворожості населення, підбурюваного промовами Антонія й розповсюджуваними по всьому місту анонімними памфлетами на честь убитого консула.

Руф, залишений без офіційного покровителя після смерті людини, якій присягав на вірність усе своє свідоме життя, зіткнувся тієї весни з питанням, яке ніколи не поставало перед ним настільки гостро за всі попередні роки служби: кому тепер належить його відданість, коли єдиний законний адресат цієї відданості лежить похованим, а спадщина його влади розколота між Антонієм, що тримає папери й скарбницю, і Октавіаном, що тримає ім'я й дедалі більшу прихильність простого населення.

Марк Антоній, довідавшись про роки служби Руфа консулу й про його володіння грецькою та галльською мовами, запропонував йому місце в канцелярії, відповідальній за впорядкування архіву покійного, — пропозиція, яку Руф прийняв не з політичного розрахунку, а з простого бажання завершити роботу над архівом, розпочату ще за життя консула, і зберегти для нащадків свідчення про людину, чию смерть він не зумів відвернути, хоч і мав для цього більше можливостей за будь-кого іншого серед оточення покійного.

* * *

Рим, кілька тижнів після Ід березня, 44 р. до н. е.

Хараксена, зустрівшись із Руфом у ці перші тижні нового, непевного порядку речей, застала його за роботою над архівом консула, розкладеним по столу канцелярії з тією самою ретельністю, з якою він упорядковував офіційні документи за життя свого пана, — але тепер, як помітила вона одразу, ця ретельність приховувала не звичайне службове завзяття, а спробу знайти в паперах покійного бодай якесь виправдання власному мовчанню, тривалому й фатальному.

— Ти шукаєш прощення серед цих сувоїв, Руфе? — запитала вона прямо, як зазвичай робила в розмовах, що торкалися речей, важливіших за звичайну ввічливість.

— Я шукаю розуміння, Хараксено, — відповів Руф. — Розуміння того, чому людина, здатна передбачити хід будь-якої битви за тисячі стадіїв від поля бою, не змогла чи не захотіла передбачити змову, що визрівала буквально під дахом власного дому. Можливо, якщо я зрозумію це до кінця, зможу нарешті пробачити самому собі власну частку провини в тому, що трапилося.

— А якщо розуміння не принесе прощення, на яке ти сподіваєшся? — запитала Хараксена.

— Тоді, — відповів Руф після довгої мовчанки, — я, найпевніше, проведу решту життя, записуючи цю історію настільки чесно, наскільки в мене вистачить мужності, — не заради власного виправдання, а заради тих, хто прийде після нас і захоче зрозуміти, як людина, що врятувала Рим від хаосу, стала в очах найближчих друзів утіленням тієї самої тиранії, від якої рятувала місто, і чи можна було це якось відвернути, поки ще не було запізно.

* * *

Марк Антоній, тим часом, використовував здобуті папери й скарбницю консула з тією політичною вправністю, яку рідко виявляв за життя покійного, коли перебував переважно в його тіні, — вносячи до державних записів укази, начебто підписані самим Цезарем ще за життя, а насправді сформульовані заднім числом на власну користь, практика, яку сучасники невдовзі охрестять "актами Цезаря", хоч сам покійний консул, найпевніше, ніколи б не підписав добру половину з них, якби дожив до можливості це перевірити особисто.

Октавіан, довідавшись про подібні зловживання від власних інформаторів серед канцелярії, не поспішав викривати їх публічно, розуміючи, за словами, переказаними Требонію одним із наближених юнака, що передчасне звинувачення Антонія в підробці поставило б вісімнадцятирічного спадкоємця в становище надто вразливе для прямого протистояння з досвідченим консулом, що вже мав під рукою і скарбницю, і легіони, і підтримку значної частини сенату, зацікавленої в збереженні статус-кво якнайдовше.

* * *

Требоній, залишений в Римі серед небагатьох змовників, що не наважилися чи не встигли покинути місто разом із Брутом і Кассієм, зустрівся з Руфом наприкінці квітня для розмови, яку сам, за власним пізнішим зізнанням, вважав спробою бодай частково полегшити тягар провини, що дедалі важче гнітив його з кожним новим тижнем після скоєного вбивства.

— Ти знав, Руфе, — сказав він без жодного попереднього приводу для подібного зізнання. — Я бачив це в твоїх очах ще того вечора в льоху біля форуму, коли ти сидів за сусіднім столом, удаючи звичайного відвідувача. Ти знав про наш задум задовго до Ід і жодного разу не спробував нас викрити перед консулом чи перед сенатом.

Руф, застигнувши на мить від подібної прямоти, не наважився заперечувати очевидне.

— Знав, — визнав він нарешті. — І мовчав, сподіваючись, що мовчання виявиться меншим злом за розкриття вашої довіри, здобутої моєю ж власною хитрістю. Я помилявся, Требонію. Тепер розумію це з ясністю, якої не мав тоді, коли ще існувала можливість щось змінити.

— Тоді ми обидва несемо тягар цієї весни по-своєму, — сказав Требоній тихо. — Я — тягар удару, завданого власною рукою людині, чию дружбу цінував понад майже все інше в житті. Ти — тягар мовчання, здатного цей удар відвернути. Не знаю, чиє сумління болітиме дужче з роками, Руфе. Підозрюю, що ми обидва дізнаємося відповідь на це питання значно раніше, ніж хотіли б.