Розділ 55. Іди березня

Рим, курія Помпея, Іди березня, 44 р. до н. е.

Луцій Тіллій Цимбр, наблизившись до крісла консула одразу після початку засідання з проханням про повернення з вигнання власного брата — прохання, обговорене й відхилене вже неодноразово за попередні тижні, — оточив консула тісним колом сенаторів, що начебто приєдналися до підтримки цього ж прохання, а насправді відрізали Цезаря від будь-якого шляху до відступу чи допомоги ще до того, як перший удар устиг пролунати.

Цезар, роздратований наполегливістю прохання, повторюваного, здавалося б, усупереч усім попереднім відмовам, підвівся з крісла, аби відповісти рішучою відмовою й покласти край черговому зверненню, — і саме цієї миті Цимбр, замість прийняти відмову, схопив консула за тогу обіруч і смикнув її вниз із плечей, оголюючи шию й груди консула перед усім зібранням і подаючи цим жестом умовний сигнал, узгоджений заздалегідь із рештою змовників.

— Це ж насильство! — вигукнув Цезар, за свідченням декого з присутніх сенаторів, здивований і роздратований подібною зухвалістю значно більше, ніж стривожений якоюсь конкретною небезпекою, яку ще не встиг усвідомити повністю.

Публій Каска, стоячи позаду консула з кинджалом, захованим під тогою протягом усього ранку, завдав першого удару в цю саму мить — удару настільки квапливого й тремтячого, що лезо лише злегка зачепило шию Цезаря, не завдавши смертельної рани, — і Цезар, обернувшись різко до нападника, встиг вигукнути слова, які згодом перекажуть по-різному залежно від симпатій оповідача, але суть яких лишиться незмінною: "Каско, негіднику, що ти робиш?"

* * *

Каска, охоплений жахом від власної непевної руки й ще більшим жахом перед необхідністю завдати другого удару людині, що тепер дивилася на нього прямо, з тим самим владним поглядом, яким консул зазвичай зустрічав будь-яку небезпеку на полі бою, закричав грецькою мовою до власного брата, що стояв неподалік: "Брате, допоможи!" — крик, що став для решти змовників сигналом остаточним, після якого відступ ставав уже неможливим для будь-кого з учасників задуму.

Цезар, схопивши Каску за руку, що тримала кинджал, спробував завдати удару у відповідь власним стилосом — єдиною зброєю, яку мав при собі того ранку, — але тієї ж миті відчув другий удар, потім третій, четвертий, поки сенатори, що оточили його щільним колом ще до першого удару Цимбра, один за одним оголювали приховані під тогами кинджали й наносили власні удари з тією ж поспішною, панічною рішучістю, з якою діяв сам Каска.

* * *

Гай Кассій Лонгін, завдаючи власного удару в обличчя консула, промахнувся частково, поранивши натомість руку Марка Брута, що атакував водночас із ним з протилежного боку, — випадковість, яку жоден із двох сенаторів не встиг усвідомити повністю серед загального хаосу удару, крові й панічних криків, що вже наповнювали залу засідань з усіх боків.

Цезар, оточений з усіх боків нападниками, чиїх облич уже не міг розрізнити серед метушні власної крові, що заливала очі, спробував пробитися до дверей, але, поранений уже двадцятьма з гаком ударами кинджалів, спрямованих із такою кількістю рук водночас, що навіть самі змовники, за пізнішими свідченнями, ранили одне одного в загальній метушні удару, зрештою побачив перед собою Марка Брута, що наближався з власним кинджалом, уже піднятим для завершального удару.

Цезар, побачивши Брута серед нападників — людину, чию дружбу цінував понад майже будь-яку іншу впродовж останнього десятиліття, чию матір знав із юності, чиє життя врятував особисто після Фарсала, — перестав чинити опір остаточно, промовивши, за свідченням тих небагатьох джерел, що передають ці слова, коротку фразу грецькою мовою, зверненою не так до вбивці, як до самої долі, що привела його до цього моменту: «Кай су, текнон» — і ти, дитино моя.

Чи були ці слова докором, чи скорботним визнанням батьківської прихильності, зрадженої останнім, найболючішим ударом, чи, можливо, взагалі не пролунали цього ранку, розчинившись у переказах пізніших поколінь, що прагнули додати трагедії достойний фінальний акорд, — жоден із присутніх, включно з самим Брутом, ніколи не зможе засвідчити з абсолютною певністю. Але дія, що пішла за цими словами чи мовчанкою, засвідчена незаперечно всіма джерелами: Цезар, більше не намагаючись захищатися, накинув край власної тоги на голову, приховуючи обличчя від подальших ударів і від очей зібрання, і впав до підніжжя статуї Помпея Великого — того самого суперника, чиєю смертю завершив колись громадянську війну, а тепер, власною смертю біля його ж таки статуї, завершував круговорот насильства, який, здавалося, жодна перемога не могла остаточно зупинити.

Децим Юній Брут, чия роль у переконанні консула прийти того ранку до курії тепер обертається найгіркішою іронією всього задуму, завдав власного удару серед перших, хоча згодом, за свідченнями небагатьох, хто наважиться згадувати цю подробицю, обличчя його, за мить до удару, виказувало вагання, глибше за будь-яке вагання, помічене в ньому за всі попередні тижні підготовки змови.

Марк Туллій Цицерон, присутній того ранку серед сенаторів, хоча й не посвячений у задум жодним із його учасників, застиг на своєму місці, приголомшений видовищем настільки, що навіть найкрасномовніший оратор усього Рима, чоловік, здатний імпровізувати блискучу промову за будь-яких обставин державного життя, за власним пізнішим зізнанням в листі до Аттіка, не знайшов у собі жодного слова, гідного цієї миті, — лише мовчазне спостереження за подією, яку сам він проповідував як філософську можливість, обговорюючи трактат про обов'язок із молодим Брутом кількома тижнями раніше, тепер здійсненою на власних очах із жорстокістю, якої жодна філософська абстракція не могла підготувати спостерігача повністю.