Розділ 54. Ранок

Рим, Іди березня, 44 р. до н. е.

Цезар прокинувся тим ранком пізніше за звичайне, розбуджений не власним слугою, а неспокійним рухом Кальпурнії, що не спала, здається, жодної миті останніх нічних годин, дослухаючись до кожного звуку за вікнами дому, — звуків, що тим ранком, за її пізнішим свідченням, здавалися їй сповненими зловісного значення сильніше за будь-який попередній ранок її заміжнього життя.

— Ти обіцяв мені вчора, Гаю, — сказала вона, щойно побачивши, що чоловік прокинувся. — Обіцяв послати Антонія розпустити засідання. Не забув?

— Не забув, — відповів Цезар, хоча Руф, увійшовши до покоїв невдовзі з першими ранковими паперами, помітив у голосі консула нотку, яку розпізнав як перше, ще незриме вагання щодо обіцянки, даної напередодні під впливом нічної ніжності, а не тверезого ранкового розрахунку. — Пошлю Антонія, щойно він прибуде. Заспокойся, Кальпурніє. Я ще жодного разу не порушував слова, даного тобі особисто.

Кальпурнія, вислухавши це запевнення, дозволила собі перший за всю ніч спокійний подих, наказавши служницям готувати легкий сніданок, гідний людини, що нарешті, після стількох тривожних тижнів, могла провести бодай один день удома, серед власної родини, а не серед державних турбот, що забирали в неї чоловіка значно частіше за будь-яку офіційну посаду, якою він володів протягом усього подружнього життя. Руф, розкладаючи папери на письмовому столі консула, крадькома спостерігав за цією домашньою сценою з тим особливим щемом, який відчуває людина, що знає значно більше за учасників сцени, свідком якої випадково стала, — знання, важче за будь-який тягар паперів, які він тримав того ранку в руках.

* * *

Жертвопринесення, влаштоване того ранку за наполяганням самого консула, аби заспокоїти дружину бодай останньою перевіркою прихильності богів, дало результат, гірший за будь-яке з попередніх знамень: гаруспік, розкривши грудну клітку жертовної тварини, повідомив із неприхованою тривогою в голосі, що серце в тварини виявилося відсутнім повністю — потворність, яку жодне тлумачення не могло б визнати сприятливою, хай як не намагався б хтось із присутніх пом'якшити її значення.

— Тварина без серця, консуле, — сказав гаруспік. — Найгірше з можливих знамень. Я не наважуся радити вам виходити з дому цього дня, доки боги не виявлять прихильнішого знаку в другій, повторній жертві.

Цезар, вислухавши це повідомлення з обличчям, що видавало значно більшу тривогу за будь-яку його попередню публічну реакцію на подібні застереження, наказав повторити жертвопринесення — і друга спроба виявилася не менш зловісною за першу, спонукавши навіть найбільш скептично налаштованих офіцерів штабу, присутніх того ранку, замовкнути в тривожному очікуванні остаточного рішення консула. Хтось із молодших писарів, за спогадом одного з очевидців, переказаним Руфу значно пізніше, наважився прошепотіти сусідові, що за всі роки служби при вівтарях ніколи не бачив жертовної тварини, позбавленої серця вже двічі поспіль тим самим ранком, — деталь, яку інші присутні воліли не обговорювати вголос, побоюючись накликати на себе увагу консула, і без того пригніченого повторним лихим знаменням понад усяку звичну міру.

* * *

Децим Юній Брут, прибулий до дому консула саме тієї миті, коли Кальпурнія, скориставшись зловісним знаменням як останнім, найпереконливішим аргументом, благала чоловіка остаточно відмовитися від виходу з дому того дня, застав сцену, яку, за власним пізнішим зізнанням Руфу, ще довго намагався забути, не в силах позбутися спогаду про власну роль у переконанні консула йти назустріч смерті.

— Консуле, — сказав Децим, приховуючи власне сум'яття під маскою звичної офіцерської прямоти, — сенатори чекають у курії Помпея вже цієї години. Дозвольте нагадати, що саме сьогодні призначено голосування щодо ваших повноважень на сході — голосування, яке відкладене вже двічі через менш поважні причини за жіночий сон і кілька неоднозначних знамень. Чи готові ви дозволити супротивникам сказати, що консул Риму, переможець Галлії й Помпея, злякався кількох потворних нутрощів жертовної тварини?

— Кальпурнія просить мене лишитися вдома, Дециме, — відповів Цезар, і в цих словах, за спогадами присутніх, прозвучало щось значно ближче до сорому за власне вагання, ніж до впевненого рішення, яке консул зазвичай виявляв перед подібними дилемами.

— Дружини всіх великих людей просять їх лишитися вдома в дні найбільшої слави, консуле, — відповів Децим із усмішкою, покликаною применшити вагу самого моменту. — Якщо ви послухаєте кожен жіночий сон і кожне двозначне знамення, найближчим часом жоден державний захід не відбудеться взагалі, а сенат, розчарований подібною нерішучістю, невдовзі знайде привід переглянути й самі повноваження, заради затвердження яких сьогодні зібрався.

Цезар, вислухавши цей останній аргумент, підвівся з тим виглядом людини, що остаточно зважила всі можливі докази й ухвалила рішення, від якого вже не відступить, хай які подальші застереження не пролунали б: він накаже виходити з дому, попри обіцянку, дану дружині напередодні, попри двічі повторене лихе знамення, попри власні внутрішні сумніви, які, за спостереженням Руфа, присутнього при цій сцені, так і не полишили консула повністю, навіть коли той уже прямував до виходу.

— Пробач мені, Кальпурніє, — сказав Цезар, зупинившись на порозі. — Але людина, що ховається від власної долі за спідницею дружини, заслуговує на глузування нащадків більше, ніж заслуговувала б на будь-яке жалю варте нещастя, спричинене відкритою зустріччю з цією долею.