Розділ 53. Стегно Порції

Рим, напередодні Ід березня, 44 р. до н. е.

Порція, дружина Марка Брута й дочка покійного Катона, дедалі частіше помічала останніми тижнями зміну в поведінці чоловіка настільки разючу, що жодна звичайна пояснювальна відмовка про державні клопоти чи втому від підготовки до парфянського походу вже не могла втамувати її тривоги: Брут не спав ночами, здригався від найменшого шереху за дверима і, прокидаючись, часом промовляв уві сні слова, надто уривчасті, аби скласти з них зв'язну думку, але надто тривожні, аби пояснити їх звичайним нічним маренням.

— Ти не довіряєш мені, Марку, — сказала вона одного вечора, коли обидва лишилися наодинці в спальні, а Брут, за звичкою останніх тижнів, знову підвівся з ліжка, не бажаючи заснути, попри пізню годину. — Я дочка Катона, дружина твоя не з примхи випадкового шлюбу, а з переконання, що ми обоє служимо тим самим звичаям предків, які мій батько захищав ціною власного життя в Утіці. Невже я заслужила менше довіри за будь-кого з твоїх нічних гостей, чиї кроки я чую під нашими вікнами вже не перший тиждень поспіль?

Брут, вислухавши цей докір, не наважився відповісти одразу, розуміючи водночас і справедливість дружининого обурення, і небезпеку, яку становило б для неї саме знання про задум, здатний коштувати життя кожному учаснику в разі провалу, — небезпеку не лише фізичну, а й моральну, тягар співучасті, якого він, за власним пізнішим зізнанням Кассію, не бажав покладати на плечі жінки, чию гідність цінував понад майже все інше у власному житті.

Порція, розуміючи, що прямі слова не переконають чоловіка розкрити таємницю, удалася наступного ж ранку до вчинку, який згодом стане однією з найзгадуваніших легенд про жіночу мужність усієї римської історії: узявши невеликий ніж, призначений для домашніх потреб, вона завдала собі глибокої рани в стегно, приховану під одягом, і, попри біль, що змушував її бліднути й тремтіти протягом кількох годин, жодним словом не виказала страждання, дозволивши рані загноїтися й розпалити лихоманку настільки серйозну, щоб довести Брутові власну здатність терпіти фізичний біль мовчки, не виказуючи його жодним стогоном чи скаргою.

— Я поранила себе навмисно, Марку, — зізналася вона, коли лихоманка змусила її зрештою розкрити правду перед стривоженим чоловіком, що прибіг до неї, довідавшись про раптове нездужання дружини. — Аби довести тобі, наскільки міцно я здатна тримати таємницю, навіть коли тіло моє страждає значно сильніше за будь-який язик, спокушений розкрити почуте необережним словом серед служниць чи родичок. Якщо жінка здатна витерпіти подібний біль мовчки, невже вона не здатна витерпіти мовчки й тягар знання, довіреного їй чоловіком, якого любить понад власне життя?

Брут, вражений цим доказом більше за будь-яку клятву чи запевнення, які могла б дати дружина словами, зрештою розкрив їй сутність задуму того ж вечора, з подробицями, які раніше приховував навіть від найближчих родичів, — одкровення, що, за словами самої Порції в розмові з однією зі своїх наближених служниць значно пізніше, принесло їй водночас полегшення від довгого невідання й новий, ще важчий тягар страху за життя чоловіка, приреченого діяти проти найбільш охоронюваної людини всього Рима.

— Обіцяй мені лише одне, Марку, — сказала Порція, коли чоловік завершив розповідь. — Що б не сталося завтра, не дозволь власному сумлінню зрадити справу, яку ти вважаєш справедливою, після того, як вона вже буде здійснена. Половинчаста рішучість коштує людині дорожче за будь-яку іншу помилку, яку тільки можна вчинити в справі подібної ваги.

Брут, узявши дружину за руку, обмотану свіжою пов'язкою, що приховувала рану, завдану заради доведення власної мовчазної мужності, довго вдивлявся в її обличчя, бліде від пережитої лихоманки, але спокійне з рішучістю, гідною доньки Катона Утичного.

— Обіцяю, Порціє, — сказав він нарешті. — І хочу, аби ти знала: жоден із моїх союзників не має дружини, здатної на подібний доказ вірності. Дехто з них, підозрюю, приховує задум навіть від власних дружин, не довіряючи їм так, як я довіряю тобі цієї миті.

— Тоді дехто з твоїх союзників, — відповіла Порція з тінню гіркоти в голосі, — можливо, менше остерігається зради з боку чужих вух, ніж власного сумління, коли настане ранок і кров проллється насправді, а не лише в уяві, підживленій нічними розмовами при світлі однієї лампи. Слова про чесноту й давні звичаї предків легко вимовляти зараз, Марку. Значно важче буде вимовляти їх завтра ввечері, коли справу вже буде здійснено і назад вороття не існуватиме.

Брут не відповів одразу, розуміючи слушність дружининого застереження глибше, ніж наважувався визнати вголос навіть перед нею, — і саме ця мовчанка, за словами тієї ж служниці, яка згодом переказала подробиці цього вечора, найбільше стривожила Порцію, звиклу вважати мовчання чоловіка ознакою внутрішньої боротьби, а не спокійної впевненості в правоті власного вибору.

* * *

Гай Кассій Лонгін, тим часом, провів той самий вечір у власному короткому, самотньому обряді, який пізніше перекажуть по-різному залежно від симпатій оповідача: зупинившись біля статуї Помпея Великого, встановленої в портику театру, збудованого самим Помпеєм і тепер призначеного бути місцем майбутнього засідання сенату, Кассій, за словами раба, що супроводжував його того вечора й пізніше переказав подробиці Руфу за плату, прошепотів коротку молитву до духу переможеного полководця, чиєю статуєю невдовзі судилося стати мовчазним свідком найкривавішої драми всієї римської історії.

— Ти бачив, як я вагався всі ці роки, Помпею, — прошепотів Кассій, за словами того самого раба, — вагався між вірністю твоїй пам'яті й розважливою покорою людині, що тебе перемогла. Завтра вагання скінчаться. Дай мені силу довершити те, чого сам ти не зумів довершити на полі бою під Фарсалом, — і прийми це як запізнілу, але щиру відплату за смерть, якої ти не заслуговував від рук єгипетських зрадників.