Розділ 48. Штани сенаторів

Рим, лютий–березень 44 р. до н. е.

Реформи, якими Цезар-диктатор заповнював кожен місяць свого повернення до Рима з тією ж рішучістю, з якою колись заповнював місяці галльської кампанії маршами й облогами, торкалися майже кожної сфери державного життя: закон про полегшення боргів, що дозволяв боржникам розраховуватися майном за довоєнними цінами, значно вигіднішими за ціни, роздуті громадянською війною; скорочення числа громадян, що отримували безкоштовний хлібний пайок, зі трьохсот двадцяти тисяч до ста п'ятдесяти тисяч найбіднішого населення, з метою покласти край зловживанням, які роками виснажували скарбницю; і закони про заснування нових поселень для ветеранів і безземельних громадян у Кампанії, Африці й навіть далекому Коринфі, відбудованому з руїн спеціально заради цієї мети.

Закон про боргову кризу, хоч і менш жорсткий за той, якого свого часу вимагав Катіліна від сенату, знищеного самою пропозицією подібного полегшення, торкнувся тисяч римських родин, обтяжених боргами, накопиченими за роки громадянської війни, — серед них родини лихваря Гнея Флавія, чию крамницю неподалік форуму Руф відвідував іноді за дорученням консула, аби перевірити чутки про зловживання серед позичальників, наближених до канцелярії.

— Половина моїх боржників тепер розраховується зі мною майном за довоєнними цінами, значно нижчими за суми, які я сам витратив, купуючи це майно під заставу під час найгіршого відчаю громадянської війни, — поскаржився Флавій Руфу з відвертим невдоволенням людини, що бачить у державній реформі не милосердя, а пряме обкрадання власного статку. — Консул рятує боржників коштом кредиторів, Руфе. Дивно, що жоден із моїх власних боржників не поспішає дякувати консулові вголос, воліючи натомість тихо радіти за зачиненими дверима, поки я лишаюся сам на сам зі своїми втратами.

— Консул рятує державу від повторення тієї самої кризи, що привела Катіліну до відкритого заколоту двадцять років тому, — відповів Руф. — Крайнощі в обидва боки — і повне прощення боргів, і повна відмова від будь-якого полегшення — загрожували б державі значно небезпечнішими наслідками за нинішнє незадоволення кредиторів, хай яким справедливим це незадоволення не здавалося б з вашого особистого погляду.

Флавій, вислухавши цю відповідь, лише невдоволено хмикнув, не переконаний аргументом, який, за спостереженням Руфа, найпевніше, ніколи не переконає жодного кредитора, чиї особисті втрати важать для нього значно більше за абстрактну стабільність держави, урятованої коштом саме цих втрат.

* * *

Найбільше обурення серед найконсервативнішої частини сенату викликало, проте, не жодне з цих економічних нововведень, а рішення поповнити виснажені війною лави сенату новими членами з провінцій, включно з кількома знатними галлами з племен, що ще шість років тому воювали проти Рима під прапорами Верцінгеторикса, — рішення, яке за одну ніч перетворило сенат, священну твердиню римської знаті, на зібрання, до якого тепер входили нащадки народу, чиї воїни колись оточували римські легіони під Алезією.

Руф, присутній на першому засіданні оновленого сенату як писар канцелярії консула, спостерігав реакцію старих сенаторських родів із тим самим напруженим інтересом, з яким колись спостерігав перебіг битв: обличчя, скам'янілі від ледь стримуваної зневаги, шепіт, що не вщухав ні на мить попри всі спроби голови засідання закликати зібрання до порядку, і навіть кілька відвертих смішків, коли новий сенатор-галл на ім'я Каварин, високий чоловік із залишками бойових татуювань на передпліччях, які він не встиг чи не захотів приховати під римською тогою, зайняв відведене йому місце серед патриціанських родів, що правили Римом століттями.

* * *

Тієї ж ночі на форумі з'явилися написи, розклеєні невідомою рукою на стінах поблизу курії, — жарти, що невдовзі облетять усе місто швидше за будь-яку офіційну постанову сенату: "Хтось привів галлів до сенату Рима. Галли зняли штани заради широкої смуги на тозі" — насмішка над традиційними галльськими штанами, від яких новоспечені сенатори мали відмовитися заради римського вбрання, і водночас над самою ідеєю, що варварів, які ще недавно билися проти легіонів, тепер запрошують засідати серед найзнатніших родів держави.

— Дехто вважає це образою нижче гідності консула навіть реагувати, — сказав Требоній Руфу, коли обидва проходили повз один із подібних написів того ранку. — Але я підозрюю, що консул відповість на цю образу так само, як відповів Понтію Аквілі на тріумфі: дотепом, гострішим за будь-яку відповідь гнівом.

Цезар, довідавшись про написи, справді відповів із притаманним йому гумором, наказавши, за словами очевидців, лише посилити варту навколо курії "заради безпеки штанів, яких там уже, здається, ніхто не носить", — жарт, що на короткий час пом'якшив загальне напруження, проте не змінив нічого в глибокій, мовчазній образі, яку відчували старі сенаторські роди від самого факту сидіння поруч із людьми, чиїх батьків вони звикли вважати варварами, гідними хіба ланцюгів раба чи голови на списі переможця.

* * *

Каварин, новий сенатор, зустрівшись із Руфом випадково в коридорах курії того ж тижня — зустріч, яку Руф, знаючи галльську мову ще з часів своєї служби в почті Цезаря під час завоювання Галлії, зумів перетворити на розмову довшу за звичайну ввічливу перекидку словами, — поділився спостереженням, яке вразило Руфа глибиною, несподіваною для людини, ще так недавно приведеної до Рима переможеним ворогом, а не запрошеним союзником.

— Твої співвітчизники дивляться на мене так, ніби я украв щось у них самим фактом свого сидіння серед них, Квінте Аврелію, — сказав Каварин, коли обидва зупинилися біля виходу з курії. — Але ніхто з них, здається, не задумується, скільки моїх співвітчизників украв Рим значно раніше за мою появу тут: землю, свободу, синів, що загинули під Алезією, боронячи власні домівки від того самого Рима, який тепер великодушно пропонує мені почесне місце в своєму сенаті як нагороду за покору.