Розділ 47. Луперкалії

Рим, свято Луперкалій, 15 лютого 44 р. до н. е.

Свято Луперкалій, одне з найдавніших і найдикіших релігійних обрядів Рима, коли молоді патриції, обрані для ролі луперків, бігали напівоголеними вулицями старого міста, ляскаючи перехожих жінок ремінними нагаями зі шкіри щойно принесених у жертву козлів заради дарування їм плодючості, зібрало того ранку на форумі натовп настільки численний, що Руф, пробираючись крізь юрбу до місця, відведеного для почту консула, не пам'ятав подібного напливу людей на жодному з попередніх публічних видовищ.

Цезар, одягнений у пурпурову тогу тріумфатора, яку сенат дозволив йому носити постійно як одну з численних нових почестей, сидів на золотому кріслі, спорудженому спеціально для нього на трибуні перед храмом, звідки міг спостерігати за перебігом обрядового бігу луперків, серед яких, на подив частини натовпу, біг сам консул Марк Антоній, оголений і намащений олією за давнім звичаєм, попри власне високе становище, яке, здавалося б, мало б звільняти його від подібної, майже юнацької розваги.

Антоній, завершивши коло бігу разом з іншими луперками, підбіг до трибуни, де сидів Цезар, і, за наперед підготовленим — хоча про ступінь цієї підготовки досі точитимуться суперечки серед сучасників і нащадків — задумом, простягнув консулу діадему, обвиту лавровим вінком: символ царської влади, якого жоден римлянин не наважувався носити відкрито відтоді, як останнього царя вигнали з міста п'ять століть тому.

Натовп, побачивши діадему в руках Антонія, застиг у напруженій тиші, яку Руф, стоячи достатньо близько до трибуни, аби бачити обличчя і консула, і самого Антонія, відчув фізично, наче саме повітря форуму щільнішало з кожною митею мовчазного очікування.

Цезар, прийнявши діадему з рук Антонія, підняв її над головою на кілька митей, розглядаючи прикрасу з виразом, який Руф, вивчивши обличчя консула за стільки років служби краще за будь-кого з офіцерів штабу, не міг однозначно витлумачити: чи то щире вагання людини, що зважує спокусу, якій опирається лише зусиллям волі, чи то ретельно відрепетируваний жест актора, що знає наперед точний результат власного вагання.

Кілька рідкісних оплесків пролунали з боку невеликої групи прибічників, розставлених, за пізнішими підозрами багатьох сенаторів, спеціально серед натовпу заради цієї миті, — але переважна більшість форуму зустріла появу діадеми мовчанням настільки промовистим, що Цезар, за спостереженням Требонія, що стояв поруч трибуни, не міг не почути в цій тиші відповідь, значно красномовнішу за будь-які слова.

Цезар відклав діадему вбік. Натовп вибухнув гучними оплесками, значно гучнішими за попередню жалюгідну спробу підтримки, — оплесками, у яких Руф розчув не просто полегшення, а щось значно ближче до відвертого захоплення відмовою, ніж захоплення могло б супроводжувати саму пропозицію царської влади.

* * *

Антоній, вочевидь спантеличений подібною реакцією натовпу, повторив спробу вдруге, знову простягнувши консулу діадему з наполегливістю людини, що не бажає визнати провал власного задуму з першої спроби, — і знову Цезар, після короткого вагання, відхилив пропозицію, цього разу супроводивши відмову жестом, звернутим до самого храму Юпітера на Капітолії, ніби визнаючи вголос перед усім народом, що єдиним справжнім царем Рима може бути лише бог, а не смертна людина, хай яку владу ця людина не тримала б у своїх руках.

— Заберіть це до Капітолію й запишіть у державні записи, що консул Марк Антоній тричі пропонував Гаю Юлію Цезарю царську владу від імені римського народу, і Цезар тричі відмовився прийняти цю владу, — наказав Цезар голосно, достатньо голосно, щоб чути могли писарі, обов'язково присутні на подібних публічних церемоніях. — Нехай кожен, хто сумнівається в моїх намірах, матиме перед очима письмове свідчення, зроблене цього самого дня, а не переказане згодом чиєюсь недоброзичливою пам'яттю.

Цезар, лишившись того вечора наодинці з Руфом у покоях, які використовував для роботи з державними паперами, дозволив собі рідкісну відвертість щодо побаченого зранку, відвертість, яку Руф, занотовуючи цю розмову значно пізніше, вважатиме однією з найважливіших для розуміння справжніх намірів консула напередодні березневих Ід.

— Люди питатимуть тебе, Руфе, чи справді я вагався, приймаючи діадему з рук Антонія, — сказав Цезар, наливаючи собі розведеного вина з тією неквапливістю людини, що воліє відкласти важку тему бодай на кілька митей. — Скажи їм правду, коли запитають: я вагався не тому, що бажав діадеми. Я вагався тому, що бачив у ній не корону, а вирок, — і намагався зрозуміти, скільки часу лишається до дня, коли хтось інший винесе цей вирок замість мене, незалежно від того, прийму я діадему сьогодні чи відхилю її назавжди.

— Тоді навіщо взагалі дозволяти Антонію влаштовувати подібне видовище, консуле? — наважився запитати Руф. — Якщо ви заздалегідь знали, чим це загрожує?

— Тому що народ мусив побачити відмову на власні очі, а не почути про неї з чиїхось переказів, — відповів Цезар. — Титул диктатора вже дає мені всю владу, яку могла б дати корона, без тягаря ненависного слова, що досі муляє пам'яті цього міста через давніх царів. Навіщо мені діадема, Руфе, якщо я вже маю все, заради чого хтось інший захотів би цю діадему носити? Приймаючи її, я лише додав би собі ворогів, не додавши жодної реальної влади понад ту, яку вже маю.

* * *

Рим, шість днів до Ід березня, 44 р. до н. е.

Публій Каска, один із народних трибунів, зустрівшись через кілька днів після свята з Кассієм і Требонієм у невеликому винному льоху неподалік форуму — місці, обраному саме через непримітність, що дозволяла уникнути зайвих очей і вух, — виклав власне бачення побаченого на Луперкаліях з гарячковістю людини, для якої видовище з діадемою, навіть по тижні роздумів, лишалося останньою краплею довгих місяців накопиченого невдоволення.