Розділ 45. Тріумф над римлянами

Рим, жовтень 45 р. до н. е.

П'ятий тріумф консула, здобутий за перемогу під Мундою, викликав суперечки, яких не викликав жоден з попередніх чотирьох: цього разу переможеним ворогом були не галли, не єгиптяни, не понтійці й не нумідійці, а римляни — сини Помпея Великого й тисячі громадян, що билися на боці помпеянської партії, — обставина, яку звичай тріумфів ніколи не передбачав вшановувати так відкрито, оскільки перемога над співвітчизниками вважалася горем держави, а не приводом для святкування.

Руф, ідучи в почті консула під час цього тріумфу, вперше за всі роки служби почув із натовпу не самі лише вигуки захоплення, до яких давно звик, а окремі голоси відвертого невдоволення, що не наважувалися пролунати голосно, але й не приховувалися повністю: жінки в жалобі за загиблими родичами, що билися на боці Помпея, стояли мовчки вздовж Священної дороги, не приєднуючись до загального ліквідування, і їхня мовчазна присутність, за спостереженням Руфа, промовляла голосніше за будь-який вигук протесту.

Понтій Аквіла, народний трибун, відомий своєю відкритою прихильністю до пам'яті загиблого Помпея, у момент, коли процесія проходила повз його місце серед трибунів, демонстративно не підвівся на знак пошани консулу, як вимагав звичай, — образа настільки пряма й настільки публічна, що навіть Требоній, за словами присутніх, затамував подих, очікуючи, як відреагує сам Цезар.

— Що ж, Аквіло, — сказав Цезар голосно, достатньо голосно, щоб чути могли всі, хто стояв поблизу, з тим гострим дотепом, який рідко зраджував його навіть у моменти прямої образи, — може, забереш назад у мене спільну справу предків, трибуне, раз уже сидиш так упевнено? Слова, що викликали серед натовпу нервовий сміх, змішаний із незручністю людей, що розуміли: дотеп консула приховує значно гострішу лють, ніж дозволяв показати його спокійний тон.

Тавр, ідучи серед ветеранів восьмого легіону, що брали участь у процесії як почесна варта консула, почув від молодшого солдата поруч запитання, яке, за його власним зізнанням Руфу того ж вечора, застало його зненацька значно сильніше за будь-яке запитання, поставлене ворогом на полі бою.

— Центуріоне, а хіба це не дивно — святкувати перемогу над людьми, що говорили тією ж мовою, що й ми, молилися тим самим богам, що й ми? — запитав молодий легіонер, ще занадто юний, аби пам'ятати початок громадянської війни інакше, ніж із розповідей старших товаришів.

— Дивно, — визнав Тавр після короткої мовчанки. — Але, синку, згадай: під Фарсалом, під Тапсом, під Мундою ми билися не проти "римлян" узагалі, а проти конкретних людей, що обрали інший бік цієї війни й убили б нас так само охоче, як ми вбивали їх. Історія розсудить згодом, хто мав рацію в цій суперечці. А поки історія розсуджує, живі мають право відсвяткувати те, що самі лишилися живими, хай яким гірким присмаком не супроводжувалося б це свято.

Молодий легіонер кивнув, не зовсім переконаний почутим, але й не готовий сперечатися далі з людиною, чий досвід перевершував його власний у стільки разів, скільки років розділяли їх обох, і Тавр, помітивши це неповне переконання в очах юнака, лише зітхнув, розуміючи, що деякі сумніви кожне покоління солдатів мусить пережити самостійно, а не успадкувати готовими від старших товаришів по зброї.

* * *

Цицерон, спостерігаючи цей самий епізод із власного місця серед сенаторів, занотував пізніше в листі до Аттіка спостереження, яке Руф, довідавшись про нього значно пізніше, вважав одним із найточніших описів становища консула за весь час знайомства: людина, що жартує над власною необмеженою владою перед лицем прямої образи, або справді впевнена в цій владі настільки, що жоден виклик уже не здатен її похитнути, або, навпаки, настільки втомлена тягарем цієї влади, що образа видається їй дрібницею, не вартою справжнього гніву, — і жоден зі співрозмовників консула, включно з найближчими друзями, вже не міг із певністю сказати, яке з цих двох пояснень ближче до істини.

— Він завжди вмів обертати образу на дотеп швидше за будь-кого з відомих мені людей, — зауважив Требоній Руфу того ж вечора. — Але цього разу, Руфе, я вперше подумав: може, річ не в тому, що образа його не зачіпає, а в тому, що він уже давно перестав вірити, що будь-яка образа здатна щось насправді змінити в його становищі. Людина, яка вважає себе непереможною, стає найнебезпечнішою саме тоді, коли перестає помічати образи, а не тоді, коли реагує на них гнівом.

* * *

Сенат, щоправда, іще не сказав останнього слова щодо почестей консулу: за кілька місяців, уже на початку нового року, зовсім близько до Луперкалій, ті самі збори мали ухвалити рішення, яке остаточно зітре будь-яку різницю між тимчасовим надзвичайним повноваженням і одноосібною владою без кінця, — диктатуру не на десять років, як було встановлено рік тому, а довічно, «диктатор перпетуо», і поряд з нею титул "батька вітчизни", карбований відтоді на кожній монеті з його зображенням, — титули, що не матимуть прецеденту за всю історію Риму й перетворить Цезаря на постать, чия влада відтоді залежатиме не від жодного строку чи закону, а лише від тривалості власного його життя. Але вже й того жовтневого дня, під тінню п'ятого тріумфу, це майбутнє рішення відкидало довгу тінь наперед.

— Довічна диктатура, — повторив Кассій, довідавшись про це рішення, з тією гіркою іронією, яку Руф, зустрівши його випадково на форумі того дня, почув у голосі сенатора вперше настільки відверто. — Отже, звичаї предків уже офіційно визнали: єдиний спосіб позбутися цієї влади — це позбутися самого носія влади. Сенат щойно, самими власними руками, окреслив нам єдиний шлях, що лишився для повернення вільних звичаїв, Руфе. Цікаво, чи усвідомлюють це самі сенатори так само ясно, як усвідомлюю я.