Розділ 44. Мунда

Іспанія, околиці Мунди, березень 45 р. до н. е.

Сини Помпея Великого, Гней-молодший і Секст, зібравши залишки батьківської партії разом із Тітом Лабієном, що приєднався до них після Тапса, підняли повстання в Іспанії з такою силою й такою рішучістю відчаю приречених людей, що Цезар, довідавшись про масштаб цього останнього спалаху громадянської війни, особисто вирушив через усю Італію й Галлію до Іспанії зимовою дорогою, яку жоден гонець не долав швидше за самого консула, поспішаючи закінчити те, що мало б, за всіма розрахунками, закінчитися ще під Тапсом.

Руф, супроводжуючи консула цим виснажливим маршем, занотовував незвичну для Цезаря нервовість, яку консул, хоч і намагався приховувати від офіцерів штабу, не міг повністю сховати від людини, що провела поруч із ним стільки років, скільки провів сам Руф: щось у цій останній кампанії муляло консулові глибше за будь-яку попередню війну, ніби він передчував, що саме тут, в іспанських пагорбах, а не під мурами жодного галльського чи африканського міста, вирішиться остаточно, чи лишиться йому взагалі майбутнє після завершення громадянської війни.

— Я воював проти найкращих полководців Галлії, проти Помпея під Фарсалом, проти єгипетського війська, проти Фарнака, проти Сципіона й Юби, — сказав Цезар Руфу однієї ночі напередодні вирішальної битви, коли табір затих, а сам консул, за незвичкою для себе, не міг заснути. — Але вперше за все моє життя я воюю не за перемогу, Руфе. Я воюю за власне життя, розумієш різницю? Якщо ця битва програна, для мене вже не буде другого шансу, другого маршу через Галлію, другого прощення від сенату. Лабієн це знає не гірше за мене. Саме тому ця битва буде найзапеклішою з усіх, які я коли-небудь давав.

Руф, вислухавши це зізнання, наважився на запитання, якого не наважувався поставити консулові за всі попередні роки служби, розуміючи, що саме ця ніч, можливо, остання нагода почути щиру відповідь, не пригладжену жодним політичним розрахунком.

— А чи не втомилися ви, консуле, від війни взагалі? Від того, що кожна перемога, здається, лише породжує наступного ворога, готового заперечити її остаточність?

Цезар мовчав довго, дивлячись на вогонь останнього багаття, що ще жеврів у наметі, перш ніж відповісти з відвертістю, якої Руф не забуде до кінця власного життя.

— Я втомився дужче, ніж будь-хто здатен уявити, дивлячись на мене здалеку, Руфе. Але втома — розкіш, якої я вже давно позбавлений вибором, зробленим багато років тому, ще коли переходив Рубікон. Людина, що зупиняється на середині подібного шляху, гине значно вірніше за людину, що продовжує йти вперед, хай яка виснажлива ця дорога. Тож я йтиму далі, поки вистачить сил, а коли сил не вистачить — що ж, тоді, либонь, настане черга когось іншого продовжити те, що я не встиг завершити сам.

* * *

Битва під Мундою, коли вона нарешті відбулася на відкритому полі між двома арміями, що обидві розуміли остаточність цього зіткнення, стала найважчою з усіх перемог консула за все відоме Руфу життя: помпеянське військо, зайнявши вигідну позицію на пагорбі, зустріло атаку легіонів Цезаря настільки завзятим опором, що в якийсь момент бою, за свідченнями офіцерів штабу, що стояли достатньо близько, аби бачити обличчя самого консула, лінія римських легіонерів почала подаватися назад під тиском ворога, і Цезар, зіскочивши з коня, вихопив щит із рук найближчого солдата, що намагався відступити, і особисто кинувся в найгустішу січу бою, наражаючи власне життя на небезпеку, якої не наражав жодного разу за все своє полководництво.

— Хіба вам не соромно віддати мене на поталу цим хлопчакам? — вигукнув він до власних солдатів, за словами Тавра, що бився поруч цієї миті й переказав ці слова Руфу невдовзі після бою, тримаючи щит над головою серед граду списів і стріл ворожого війська. — Це той момент, коли моя війна закінчиться, і ваша ганьба переживе мене на довгі роки!

* * *

Тавр, розповідаючи Руфу подробиці цього моменту битви, зізнався у власному сум'ятті почуттів, якого ще ніколи не переживав за все своє служіння: побачивши консула, що особисто б'ється в передніх лавах, немов простий легіонер, а не полководець, що керує битвою здалеку, він відчув водночас гострий приплив відданості, здатної повернути найзапекліших ветеранів до бою, і холодний, майже панічний страх за життя людини, чия смерть цієї миті означала б крах усього, заради чого вони билися останні п'ятнадцять років.

— Ми стрималися й переламали хід бою не заради перемоги, Руфе, — сказав Тавр. — Ми стрималися, бо жоден із нас не міг стерпіти видовища консула, що падає мертвим просто перед нашими очима через нашу ж власну боягузливу нерішучість. Іноді найкращий мотив для хоробрості — не слава і не обов'язок, а просто сором, гострий настільки, що витісняє навіть інстинкт самозбереження.

Волузій, товариш Тавра ще з часів галльської кампанії, не пережив цього дня: упав, за словами тих, хто бився поруч, у тій самій сутичці, де консул особисто підняв щит проти ворожого натиску, і Тавр, розповідаючи Руфу про смерть друга того ж вечора, не приховував ні сліз, ні гіркоти, незвичної для людини, що за п'ятнадцять років служби навчилася, здавалося, ховати будь-яке горе за професійною незворушністю ветерана.

— Він пройшов зі мною всю Галлію, Руфе. Алезію, Аварик, усі ці роки в снігу й багнюці, а загинув тут, під іспанським сонцем, у битві, якої взагалі не мало б статися, якби ця війна між римлянами скінчилася розумніше багато років тому. Іноді я запитую себе, чи варта була взагалі вся ця слава, весь цей похід консула до вершини влади, ціни, яку заплатили тисячі таких, як Волузій, що навіть не встигнуть отримати гідного місця в жодному літописі цих подій.