Розділ 40. Пожежа і Ніл

Єгипет, Александрія та гирло Нілу, зима–весна 47 р. до н. е.

Облога, що почалася однією нічною сутичкою дозорців, перетворилася за кілька тижнів на війну на виснаження, у якій обидві сторони боролися не лише за палацовий квартал, а й за саму гавань, без контролю над якою жоден корабель з підкріпленням чи припасами не міг дістатися до обложених римлян.

Ахілла, розуміючи це не гірше за Цезаря, кинув значну частину свого війська на захоплення острова Фарос із його знаменитим маяком, що керував входом до гавані, і Цезар, усвідомлюючи, що втрата Фароса означатиме повну ізоляцію його загону від моря й від будь-якої надії на порятунок, особисто повів невеликий загін морською піхотою відбивати острів назад, у бою, який мало не коштував йому життя.

Руф, який лишався того дня на березі разом з обозом, довідався про подробиці бою біля Фароса лише ввечері, від самого центуріона Тавра, що брав у ньому участь і повернувся з перев'язаною рукою й виразом людини, що щойно бачила смерть ближче, ніж будь-коли на полях Галлії.

— Він стрибнув у воду, Руфе, — сказав Тавр, усе ще насилу вірячи власним словам. — Консул. Коли єгиптяни прорвали наш заслін на молу і наші люди почали тікати до човнів так безладно, що човни перекидалися під вагою тих, хто намагався залізти в них одночасно, консул стрибнув просто в море й поплив до найближчого корабля, тримаючи над водою одну руку з важливими паперами, щоб не намокли, а другою пливучи, наче простий солдат, а не намісник провінції.

— А плащ? — запитав хтось із писарів обозу, який уже встиг почути найяскравішу подробицю з інших вуст.

— Плащ він тримав у зубах, — підтвердив Тавр із коротким, майже недовірливим смішком. — Щоб не дістався ворогові як трофей. Уявіть собі: консул Риму, переможець Галлії, пливе александрійською гаванню серед уламків і трупів, стискаючи зубами власний генеральський плащ, немов пес, що не хоче віддати кістку. Якби мені хтось розповів про це раніше, ніж я побачив на власні очі, я назвав би це вигадкою поета, що хоче принизити консула для сміху. Побачивши — назву це найбожевільнішою хоробрістю, яку я бачив за всі роки служби.

— А ті, що втопилися в тому переповненому човні поруч із ним? — тихо запитав Волузій, який усе ще перев'язував власну рану клаптем чужого плаща. — Про них пісень не складуть, Тавре. Складуть про консула, що врятувався запливом, а не про десяток людей, що пішли на дно тим самим морем тієї самої миті, бо човен, який мав урятувати їх усіх, не витримав ваги надії, покладеної на нього надто великою кількістю рук одночасно.

Тавр не відповів одразу, бо відповіді на подібне запитання не існувало ні в статуті легіону, ні в жодній промові, яку будь-коли чув від офіцерів штабу: слава однієї людини й смерть десятка інших виростали з одного й того самого моменту, і жодна хроніка, писана пізніше при вогні писарського світильника, не мала наміру приділяти обом подіям однакову кількість рядків.

* * *

Арсіноя, молодша сестра Клеопатри й Птолемея, скориставшись хаосом облоги, втекла з палацу до табору Ахілли ще на самому початку війни й невдовзі, за підтримки євнуха Ганімеда, свого вихователя, проголосила себе царицею Єгипту замість брата, перебравши на себе командування частиною війська — рішення, яке внесло в табір супротивника розкол не менш гострий, ніж той, що роздирав самий палац.

— Дівчисько заявляє права на трон, ніби це вбрання, яке можна просто накинути на плечі, побачивши слушну нагоду, — зауважив Требоній, коли звістка про проголошення Арсіної досягла обложеного палацу. — Хоча, слід визнати, у цій родині, здається, кожна жінка народжується з амбіціями, яких вистачило б на трьох царів чоловічої статі.

Ганімед, розуміючи, що Ахілла, як досвідчений воєначальник із власними прибічниками серед війська, є для нього значно небезпечнішим суперником за впливом на молоду царицю, ніж будь-хто з римлян, невдовзі підлаштував страту Ахілли руками самих єгипетських солдатів, звинувативши командувача в зраді та таємних перемовинах з обложеними, — інтрига, про яку Руф довідався лише за кілька тижнів, від полоненого офіцера, і яку записав до власного архіву з коротким зауваженням: "Той, хто заколює власного полководця заради прихильності дитини на троні, вчить решту війська одного простого уроку — вірність тут коштує рівно стільки, скільки триває нагода її зрадити".

Втрата Фароса, хоч і тимчасова, коштувала Цезареві не лише кількох сотень людей, а й дечого важливого для морального стану обложеного загону, і саме ця втрата, як згодом писав Руф у власному архіві нотаток, підштовхнула консула до рішення, яке він сам пізніше визнавав найважчим за всю александрійську кампанію: наказу підпалити єгипетський флот, що стояв у внутрішній гавані, аби він не дістався ворогові й не був використаний проти римських кораблів постачання, що вже наближалися з Кіпру.

Вогонь, пущений вітром, який тієї ночі дув із моря на місто сильніше, ніж очікували навіть найдосвідченіші моряки серед римлян, перекинувся з портових складів на прилеглі будівлі значно швидше, ніж будь-хто встиг зупинити його поширення, і серед будівель, що постраждали тієї ночі, опинилися й складські приміщення, прилеглі до великої александрійської бібліотеки — не сама бібліотека повністю, як згодом переказуватимуть у перебільшених оповідках по всьому Середземномор'ю, а частина зібрання сувоїв, що зберігалася в портових пакгаузах, призначених для перевезення й копіювання текстів.

— Скільки знання згоріло цієї ночі заради того, щоб кілька дерев'яних корпусів не дісталися ворогові? — запитала Хараксена, грекиня-лікарка з почту консула, яка приєдналася до Руфового кола ще в Галлії й тепер, побачивши заграву над портом, стояла поруч із ним на даху палацового крила, звідки відкривався краєвид на місто. — Мене вчили лікарського мистецтва за сувоями, скопійованими саме в цій частині міста, Руфе. Тепер частина цієї науки — попіл, що осідає нам на волосся просто зараз.