Розділ 38. Загибель Помпея

Єгипет, узбережжя біля Пелузія, вересень 48 р. до н. е.

Помпей, діставшись до узбережжя Кілікії після поразки під Фарсалом, зібрав рештки флоту й вирішив шукати притулку в Єгипті, де малолітній цар Птолемей Тринадцятий, чий батько Авлет колись завдячував саме Помпею відновленням трону, здавався природним союзником для людини, що втратила все, окрім кораблів і кількох тисяч вірних солдатів.

Корнелія, дружина Помпея, молодша за нього на тридцять років, дочка Метелла Сципіона, приєдналася до нього ще до Фарсала, і тепер, на борту корабля, що наближався до єгипетського берега, намагалася приховати страх за майбутнє чоловіка тією самою гідністю, яку виявляла протягом усього їхнього шлюбу, укладеного за чотири роки до катастрофи, що поглинула все, заради чого Помпей жив.

— Я боюся цього берега, Гнею, — зізналася вона нарешті, коли єгипетські човни, вислані нібито для урочистого супроводу, наблизилися до їхнього корабля. — Щось у цій обережності, з якою вони нас зустрічають, здається мені підозрілим більше за будь-яку відкриту ворожість.

— Птолемей завдячує мені життям свого батька, — відповів Помпей, хоча голос його, за свідченнями присутніх, уже не мав тієї впевненості, яку мав ще кілька тижнів тому. — Борг такого масштабу не забувається за кілька років, навіть у дитини, що ще не досягла повноліття.

Син їхній, Секст, юнак дев'ятнадцяти років, що супроводжував батьків у цій останній подорожі, стояв поруч на палубі, дивлячись на береги чужої країни з тим же неспокоєм, який відчувала мачуха, хоча йому, як молодшому й менш досвідченому, бракувало слів, щоб висловити його так само ясно.

— А якщо цар вирішить, що дружба з живим переможеним коштує дорожче за дружбу з переможцем? — спитав Секст тихо, звертаючись радше до себе, ніж до когось із присутніх.

Ніхто не відповів на це питання, і мовчання, що запало на палубі, за словами тих, хто це пригадував, важило більше за будь-яку відповідь, яку хтось міг би дати.

* * *

Радники малолітнього царя, серед яких найвпливовішим був євнух Потін, фактичний правитель Єгипту за спиною тринадцятирічного Птолемея, зібралися на нараду, щойно корабель Помпея кинув якір на достатній відстані від берега, щоб обговорити рішення, яке визначить не лише долю прохача про притулок, а й долю самого Єгипту в наступній фазі римської громадянської війни.

— Якщо ми приймемо Помпея, ми наживемо ворога в особі Цезаря, який щойно переміг найсильнішого полководця Риму, — сказав Теодот, ритор і вихователь юного царя, чоловік, чия вправність у промовах не поступалася жорстокості пропонованих ним рішень. — Якщо ми відмовимо йому в притулку, ми наживемо ворога в особі самого Помпея, якщо доля ще поверне йому силу. Але є третій шлях, панове, шлях, який усуває обидва ризики воднораз.

— Який шлях? — спитав один з радників, хоча відповідь, здається, вже здогадувалися всі присутні.

— Мертві не мстяться, — сказав Теодот з тією холодною логікою, яка згодом стане притчею во язицех серед римських істориків. — Убивши Помпея, ми зробимо послугу Цезарю, не образивши його благанням про притулок ворога, і водночас позбавимося небезпеки, яку становив би для нас Помпей живий, якби надумав використати Єгипет як базу для відновлення власної сили.

Ахілла, командувач війська, чоловік практичніший за царедворців, звиклих будувати кар'єру на витонченості слова, а не на розрахунку наслідків, вислухавши цей план, все ж наважився на заперечення, яке інші радники воліли б промовчати.

— А якщо Цезар не подякує нам за це, а зненавидить нас за вбивство людини, що просила лише притулку, не бою?

— Тоді ми матимемо справу з римлянином, а не з людиною розсудливою, — відповів Потін нетерпляче, махнувши рукою, ніби відганяючи саму можливість такого результату. — Жоден переможець не журиться довго за смертю переможеного суперника, хай які слова скорботи він вимовить прилюдно заради власної репутації. Ми звільняємо Цезаря від необхідності самому вирішувати долю Помпея, а це послуга, за яку розсудлива людина повинна дякувати, а не гніватися.

Теодот, підсумовуючи нараду фразою, яку згодом Руф, дізнавшись про неї, назве найгіркішою з усіх почутих за роки служби, додав з тонкою посмішкою людини, задоволеної власною дотепністю: "Мертві не кусаються" — приказка, яку він, за свідченнями присутніх, вимовив грецькою з тим спокоєм, з яким говорять про торгову угоду, а не про життя людини, що правила третиною світу.

* * *

Ахілла, командувач єгипетського війська, отримав наказ виконати цей план особисто, і невеликий човен, посланий за Помпеєм нібито для перевезення на берег, де на нього чекав цар для урочистого прийому, ніс на борту не почесну варту, а вбивць, серед яких був і римлянин на ім'я Луцій Септимій, колишній центуріон, що служив під командуванням самого Помпея роками раніше під час війни проти піратів.

Корнелія, спостерігаючи з палуби корабля, як чоловік сідає в човен, попрощавшись з нею коротко, без зайвих слів, які могли б виказати підозру, помітила знайоме обличчя серед супроводу, і на мить, за її власним пізнішим свідченням, відчула полегшення — знайомий центуріон здавався запорукою безпеки, а не загрози.

Помпей, за розповідями тих небагатьох свідків, що вціліли й переказали цю сцену Руфу значно пізніше, коли той збирав свідчення для звіту Цезарю, сам упізнав Септимія й привітав його латиною, сподіваючись на дружню зустріч старого товариша по зброї.