Розділ 36. Діррахій

Балкани, місто Діррахій, узбережжя Епіру, липень 48 р. до н. е.

Переправа через Адріатику взимку, коли жоден досвідчений моряк не наважився б вивести флот у відкрите море через сезон штормів, стала ще одним із тих рішень Цезаря, які його власні офіцери спершу вважали безумством, а згодом, коли вона вдалася, — черговим доказом того, що консул мислить категоріями, недоступними для звичайного розрахунку обережності.

— Гней тримає флот, утричі більший за наш, розосереджений уздовж усього узбережжя, — заперечував Антоній, коли Цезар оголосив про намір переправитися негайно, не чекаючи весни. — Найменший шторм розкидає наші кораблі, як тріски, а морська перевага Помпея довершить те, що не довершить погода.

— Саме тому Гней не чекає нас узимку, — відповів Цезар. — Найбезпечніший час для переправи — це час, коли супротивник вважає переправу неможливою. Я готовий ризикнути кораблями заради несподіванки, якої не отримаю жодним іншим шляхом.

* * *

Перша хвиля переправи, з якою пливла лише половина війська через брак достатньої кількості суден, висадилася на епірському узбережжі без опору, застигнувши помпеянські гарнізони зненацька так само, як застигали галльські міста несподіваними зимовими переходами через гори, — але друга хвиля, з підкріпленням під командуванням Антонія, застрягла в Італії на кілька тижнів через морську блокаду, встановлену флотом Помпея, залишаючи Цезаря з недостатніми силами глибоко на ворожій території, відрізаного від власних резервів.

Тавр, чия когорта переправилася в першій хвилі, згадував ці тижні очікування як найважчі за весь час служби, важчі навіть за голод під Авариком: не через самі позбавлення, а через невизначеність, яка точила солдатів дужче за будь-яку конкретну небезпеку.

— Ми стоїмо тут, оточені ворожою землею з усіх боків, і не знаємо, чи прийде Антоній коли-небудь, чи ми загинемо тут, забуті на чужому березі, — сказав він Волузію одного вечора, коли черговий кур'єр не приніс жодної новини про становище другої хвилі.

— Консул не знає невизначеності так, як знаємо її ми, — відповів Волузій. — Або, може, знає її краще за будь-кого з нас, і саме тому не показує нам страху, який, певен я, відчуває так само, як ми.

Розповідали навіть, хоча Руф ніколи не міг перевірити правдивість цієї історії достеменно, що сам Цезар, зневірившись у прибутті підкріплення настільки, що вирішив особисто переправитися назад до Італії на невеликому рибальському човні, перевдягнений рабом, щоб самому прискорити відправку другої хвилі військ, — і що коли шторм на морі змусив переляканого капітана човна повернути назад, консул нібито промовив до нього слова, які згодом переказували з благоговінням у кожному таборі: "Не бійся. Ти везеш Цезаря і його долю". Чи сталося це насправді, чи стало легендою, народженою з бажання солдатів вірити в невразливість власного полководця навіть у найтемніші тижні кампанії, Руф не міг сказати напевно, хоча схилявся до думки, що навіть перебільшена легенда народжується не з порожнечі, а з зерна поведінки, властивої самій людині, про яку її розповідають.

* * *

Антоній, зрештою, скориставшись раптовою зміною вітру, прорвався крізь блокаду й висадив підкріплення, і об'єднане військо Цезаря рушило до Діррахія, портового міста, де Помпей зберігав основні запаси провіанту й спорядження для всієї своєї кампанії, сподіваючись відрізати супротивника від цих запасів облоговими укріпленнями, подібними до тих, що виявилися настільки успішними колись під Алезією.

Помпей, однак, маючи значно переважаючу армію й контроль над морем, дозволив собі розкіш, недоступну Верцінгеториксу: замість пасивного очікування за стінами обложеного міста, він розташував власний табір так, щоб мати доступ до моря для постачання, ефективно перетворюючи наступальну облогу Цезаря на дивне протистояння, в якому обложник сам почав страждати від нестачі продовольства більше за обложеного.

Лабієн, який перейшов на бік Помпея невдовзі після переправи через Рубікон — рішення, що досі боліло Цезарю дужче за будь-яку іншу зраду, бо Лабієн був найдовірливішим з усіх його галльських легатів упродовж дев'яти років спільної служби, — тепер очолював кінноту супротивника, і саме його знання звичок і тактики колишнього командира, за визнанням самого Цезаря, зробило оборону Помпея небезпечнішою, ніж вона була б за будь-якого іншого командувача.

— Тіт знає кожен мій хід наперед, — сказав Цезар Требонію з тією рідкісною відвертістю, яку дозволяв собі лише щодо втрат, які справді ранили його особисто. — Дев'ять років він стояв поруч зі мною, вивчаючи мою манеру мислити краще за будь-кого живого. Тепер це знання обернене проти мене, і жоден інший перебіжчик не завдав би мені стільки шкоди, скільки завдає людина, що знає мене зсередини.

— Ми будуємо стіни навколо ворога, який годується краще за нас самих, — доповідав один із квесторів на черговій нараді про постачання, зневірено розводячи руками над списками витрат зерна. — Солдати їдять хліб, замінений корінням і травою, тоді як табір Помпея отримує провіант морем щодня без жодних перешкод.

Помпеянські солдати, дізнавшись про цю нужду в таборі Цезаря через перебіжчиків і полонених, глузливо перекидали через лінії укріплень шматки справжнього хліба, насміхаючись над супротивником, що харчувався коренями, — насмішки, які, за свідченням Тавра, справили на легіонерів Цезаря протилежний ефект, ніж сподівалися глузливці: замість деморалізації вони викликали впертість, властиву людям, яких соромлять за бідність, якою вони не пишаються, але й не готові визнати ганебною.